Василь Хоменко (пан Василь) про дітей, війну та плани на майбутнє після Перемоги
Рейтинг користувача: 3 / 5
Перший дзвінок Василю Хоменко (пан Василь) тривав лише кілька хвилин. Розмовляли пошепки. Не міг говорити. На чергуванні.
Домовились про наступний день.
Голос трохи втомлений і тихий, але дуже знайомий. Хто в Слов’янську не знає пана Василя? Напевно таких людей просто немає. Здається, що в мирні часи він був скрізь – на Соборній площі з дітьми, у залі засідань з депутатами, біля відділку поліції, на святах та акціях. Завжди усміхнений, впевнений у собі та в тому, що робить…
Сьогодні пан Василь служить на Лиманському напрямку. Там, де немає тиші. А на самому початку війни побував на західній частині України, щоб повернутися у Київ, на Харківщину і потім на рідну Донеччину. Про початок повномасштабної війни почув не з новин.
«Тоді я жив в офісі, в центрі міста, а не вдома, тому що був під домашнім арештом і було зручніше працювати там, щоб не порушувати режим. Прокинувся о 5 ранку від того, що хтось дуже гучно стукав у вікно. У мене чомусь, вже не пам’ятаю, не було світла, тож розрядився телефон і до мене не могли додзвонитися. Коли підійшов, дивлюся, а там керівниця проєкту «Тримай ритм країни» Влада з матусею. «Війна! Діти вже стоять на вулиці».
Рішення про евакуацію було прийнято миттєво, тим більш, що була розроблена програма евакуації дітей. За себе пан Василь не хвилювався, а от дівчата…
«Одна справа – це танці на площі для дітей. Зовсім інша – ці 8 дівчат, які були у «Слов’янській Січі», носили форму, брали участь в різноманітних акціях, танцювали на в’їзді в Слов’янськ «Батько мій Бандера», їздили на патріотичні урочистості в Київ, де представляли Донецьку область тощо. На той момент ще не було розуміння, як і що відбуватиметься далі, тож вирішили їхати. Особисто мені погрози були, багато, але то таке… не звертав увагу. Однак дуже хвилювався, що дівчата можуть постраждати».
Згадав слова Тягнибока, що у разі, якщо щось почнеться, «ми заберемо дівчат до себе у Тернопіль». Пан Василь каже, що вони не були в партії «Свобода», але завжди підтримували національний рух. Марія Чашка пообіцяла особисто зайнятися питанням евакуації дівчат і під її супроводом вони мали переїхати в Добропілля, де повинні були чекати автобуси, які відвезуть дівчат.
«Сіли в мій Nissan – я та 8 дітей. Закинув свою особисту зброю (зареєстровану) про всяк випадок, дівчата покидали речі (деякі везли в руках) та поїхали. У машині ще було багато прапорів, оскільки напередодні брали участь в акції у Краматорську і планували зробити таку ж у Слов’янську. Потім довелося все це прибрати…».
Батьки дівчат залишились вдома – у Слов’янську. Коли приїхали у Добропілля, то з’ясувалося, що автобуси є, а водіїв немає.
«Мені довелося сісти за руль автобуса, Влада повела мою машину… Приблизно через 300-400 км власник автобусів сказав, що далі їхати не планують, тож довелося знову вдев’ятьох їхати в моїй автівці майже одне на одному. Так дві доби добирались до Тернополя».
Першу ніч ночували в якомусь жахливому готелі, де було дуже холодно. А зранку переїхали в селище – Золотий потік. Там для них підготували місце для проживання – дитячу лікарню, яка на той час вже давно не працювала. У приміщенні також було дуже холодно – опалення тільки включили та воно ще й працювало погано. Тож пану Василю довелося витратити якийсь час на ремонт та налагодження хоч якогось комфорту. Зокрема, купив і встановив пральну машину, придбав обладнання та підключив інтернет, знайшов найближчу школу та домовився про підручники, забезпечив їжею на майбутнє…
«Але спочатку я пішов у військкомат та став на облік. Тільки потім вже почав розбиратися з усім цим. Так пройшло десь 2-3 тижні, а потім я знову пішов до військкомату та запитав, чому мене не призивають. Там відповіли, що з дівчатами має хтось бути, тож мобілізувати не будуть. Але у нас і раніше було заведено так, що дорослі піклуються про малих. Кільком дівчатам вже було трохи за 20 років, тож могли обходитись без мене. Та і я на зв’язку постійно. І досі підтримую, якщо є потреба».
Подзвонив знайомим з «Карпатської Січі», які на той момент були в Ірпені, та приїхав до них.
«Спочатку був військовим кореспондентом, а також навчався на мінометний розрахунок. Потім вже допомагав змотувати дроти, коли орки вийшли й наші сили вже зачищали Ірпінь. Закінчилося все тим, що я так і зачепився зі зв’язківцями, де також були хлопці зі Слов’янська. Навчився всьому. Так разом із ними, протягом цих 1.5 років, і служу».
З Ірпеня вони перейшли на Ізюмський напрямок. Там довелося жити приблизно півроку. Наразі від того населеного пункту нічого не залишилось – жодної вцілілої споруди. Ворог гатив всім, чим тільки міг, але всі залишились живі. Коли вже росіяни побігли на Ізюмі, зв’язківці перейшли на Лиманський напрямок.
«Тут у перший же день у нас 7 небесних (загиблих), бо всі жили разом. Цей гіркий досвід навчив тому, що зараз ми вже намагаємось відокремитись один від одного й великими групами не живемо та не збираємось в одному приміщенні».
Наразі Василь Хоменко продовжує нести службу. «Та що про мене сказати? Я ж не воюю, не тримаю в руках зброю. Я – зв’язківець, тож забезпечую належну роботу всіх приладів, щоб і на нулі був постійний зв’язок. Три дні на передку, три – тут, у підвальчику 5*5». Був у шпиталі з гіпертонічним кризом, травмував коліно під час обстрілу, але лікарі побоялися виконувати хірургічне втручання, щоб не нашкодити ще більше.
Щодо поточної ситуації на Лиманщині, каже, що у росіян небагато шансів знову окупувати регіон.
«Вони постійно роблять спроби наступу. Тиші тут дійсно немає. Але у них все одно нічого не виходить. Полізли – полягли або відступили. Ситуація складна, водночас є можливості, щоб стримати. На жаль, Захід не дуже квапиться надавати всю необхідну зброю. Якщо б дали, то була б можливість повністю знищити кацапню. А поки що так».
Найважче, за словами Василя Хоменка – бачити, як прилетіло й не встигнути нічого зробити. Коли ще кілька годин тому разом їли чи розмовляли, а зараз «тягнеш і розумієш, що його вже немає». Пам’ять про них, загиблих, буде жити завжди. І звикнути ло втрат неможливо.
Найбільше пан Василь мріє про перемогу. Щодо активностей у Слов’янську після завершення війни, то планів має багато. Перш за все, хоче показувати людям, що вони мають контролювати своє життя та життя своїй громади.
Ось, до речі, про фонтан на площі Соборній, ремонт якого наробив багато галасу:
А це «безкоштовний тренінг» по захисту прав людини. Цього разу ідеться про шахрайство з орендою житла:
«Танці на площі в неділю, це добре, звісно. І це краще, ніж вештатися вулицями та не мати чим себе зайняти. Але дуже хочеться, щоб вони були обізнаними. Щоб вони розуміли на що можуть впливати, знали свої права та куди звертатися у разі їхніх порушень. Це дуже потрібно. Бо це є внесок у майбутнє нашого міста. Нашої країни».
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
