Як пише видання "Східний варіант", до повномасштабного вторгнення 38-річний Дмитро Хоменко займався гуртовим продажем будівельних матеріалів. У травні 2022 року він отримав повістку, і за три тижні, після військового вишколу, прибув на Донеччину у місто Слов’янськ.
Наприкінці весни через стан здоров’я чоловіку довелось лягти в лікарню та пройти курс реабілітації. Після госпіталю Дмитро перебував у пункті постійної дислокації частини на Донеччині, де згодом потоваришував з декількома іншими військовими.
“Я там багато з ким познайомився, весь час були гарні люди поряд, але саме з цими двома постійно почав підтримувати зв’язок. Бувають звичайні люди, а бувають як зірки в плані особистостей. Ну от якось запали ці двоє мені в душу, ми обмінялись номерами та й почали просто спілкуватись. Ми бачились буквально якийсь тиждень, а потім ще цілий рік переписувались”, — розповідає Дмитро.
Один з автомобілів, на який вдалось зібрати гроші, фото з особистого архіву героя
Після лікування Дмитра перевели на іншу посаду, яка передбачала роботу з комп’ютером та документами. А його нові знайомі поїхали на чергове бойове завдання.
Чоловіки постійно спілкувались, тож коли один з побратимів потрапив під обстріл, перекинувся на бойовому автомобілі та серйозного його пошкодив, Дмитро не зміг залишитись осторонь.
«Це сталось в лютому 2023 року. Я, на жаль, не міг сам це фінансово витягнути, й вони самі не могли оплатити ремонт. Так я організував перший збір. До війська я 15 років продав будівельні матеріали в Івано-Франківську, в мене в записній книжці більше тисячі контактів колишніх клієнтів. Я звернувся до них: хто 100 гривень, хто 1000 гривень, а хто і більше кинув. Ми доставили цей автомобіль зі Слов’янська волонтерами та відремонтували, і зараз він далі виконує свої службові обов’язки. Після цього я ще на 4 автомобілі зумів зібрати, купити та відправити на Донеччину хлопцям. І кожен наступний автомобіль ставало складніше і складніше збирати. Було таке враження ніби я милостиню випрошував. Але я не міг кинути допомагати», — ділиться Дмитро.
Тоді стало зрозуміло — треба знайти спосіб як і надалі збирати на потреби підрозділу. За пів року побратим Дмитра, з котрим вони потоваришували, придбав на ринку у Слов’янську вазу. Коли Дмитро побачив фото керамічного виробу і дізнався, що посудина коштувала невелику суму, запропонував використати цю можливість.
Автомобілі, які надзвичайно важливі для військових, постійно ламаються і потребують подеколи дороговартісного ремонту. Так і з’явилась ідея продавати керамічні вази, які роблять у Слов’янську, а прибуток використовувати на потреби замість донатів.
Психологиня Богдана Валігура з вазами, які продає Дмитро.
Закон, який регулює відносини щодо військового обовʼязку та проходження військової служби, не забороняє військовим займатись підприємницькою діяльністю у вільний від служби час. Тож з дозволу командира, вже у вересні Дмитро відкрив ФОП і частково повернувся до улюбленої справи — сфери продажів.
«Звісно, все це не відразу пішло. Та і мої побратими не відразу погодились, бо вони більш військові по своїй суті, ніж я. Я зараз військовий, але по своєму духу я більше продавець, менеджер. Я в 38 років вперше відкрив для себе що таке Instagram. Ну і далі потихеньку пішло», — згадує чоловік.
Першим покупцем у військового була його дружина. Придбала бежеву вазу у формі тубуса, котра зараз досі прикрашає їх оселю. Згодом про магазин керамічних виробів на своїй сторінці розповіла українська психологиня Богдана Валігура. Вона має аудиторію у 35 тисяч підписників. Завдяки її розповіді в Instagram кількість замовлень збільшилась. Тоді чоловіку вдалось заробити на капітальний ремонт аж 3 автомобілів. А за зиму назбиралось понад 100 тисяч гривень чистого прибутку, з якого і податки сплатили, і «бусик» відремонтували.
Спочатку взагалі не було ідеї чимось торгувати. Але коли Дмитро зрозумів, що знаходиться в ситуації, де можливостей і грошей допомогти побратимам недостатньо, то план з’явився сам по собі. На побудову невеликого бізнесу у чоловіка пішло три місяці. Треба було налагодити зв’язки та навчитись все робити. Націнку на вази ставлять невелику, щоб вироби залишались за доступними цінами.
«Ми домовились спочатку з одним виробником, потім з іншим. Ми стимулюємо працювати місцевих слов’янських виробників. Після того, як нас тоді безкоштовно прорекламували, пішло багато замовлень, і одному з виробників прийшлось відкривати ще один цех і винаймати людей. Це ж величезний плюс, на мою думку! Це і робочі місця, і податки державі. Ми й купуємо все офіційно, і продаємо», — каже військовий.
Зараз магазин має постійну співпрацю з 5 виробниками. У Слов’янську Дмитро вже особисто познайомився з усіма постачальниками. Чоловік розповідає, що улюбленого виробу в нього немає, бо вони всі унікальні та круті.
«Для нас, військових, — це спосіб заробітку без випрошування і, скажімо, приниження, на запчастини, екіпірування, ремонт машин. Для слов’янських виробників, з якими ми працюємо, це спосіб вижити та триматись на плаву. Для України — це податки, хоч поки що і не великі. Для клієнтів — це спосіб підтримати й нас, військових, і бізнес у Слов'янську, і отримати якісний керамічний виріб українського виробництва за дуже доступною ціною. А ще я згадав як це — продавати. Я, можна сказати, ожив. Ця справа хоч вимушена, але вона дає мені почуття задоволеності. Вона розбавляє армійську буденність, стрес», — додає Дмитро.
Варто зазначити, що у Слов'янську керамічна галузь почала розвиватись ще в XIX столітті, коли польські промисловці Ян Дзевульський і брати Лянге відкрили в місті завод по виробництву теракотових плиток, використовуючи як сировину унікальну глину з родовищ Донецького краю. За радянських часів у Слов’янську працювало декілька керамічних заводів, навколо яких далі й розбудовувалося саме місто.
Керамічний ринок у Слов’янську. Фото: "Слов’янські Відомості"
Під час окупації Слов’янська бойовиками так званої «днр» у 2014 році деякі гончарні майстерні були розграбовані. Проте місто залишилось центром кераміки. І до повномасштабного вторгнення Слов’янськ навіть був найбільшим постачальником гончарних виробів на українському ринку.
«Я якось чув, що Слов’янськ вважається містом кераміки, але ніколи особливо не звертав на це увагу. Я раніше багато торгував будматеріалами, зокрема плиткою. Тут, у Слов’янську, був один з найкращих та найсучасніших в Україні заводів керамограніту, він називався Zeus Ceramica. На жаль, його знищили росіяни. І ось я знав за керамічну плитку. А те, що і вази тут виробляють я, на жаль, не чув. Тепер я вже знаю. Ми навіть зараз з виробниками зі Слов'янська пробуємо розробити свою якусь вазу. Звісно, це відбувається у вільний від служби час», — підсумовує Дмитро.
Підтримати військових, замовивши керамічні вироби, можна через їхній Instagram.
