Як молодіжний простір зі Слов’янська створив свій осередок у Дрогобичі та допомагає місцевим центрам працювати з молоддю

Ганна Авдіянц  — керівниця громадської організації “Платформа ініціатив “Теплиця””. З початком повномасштабного вторгнення вона була змушена поїхати зі Слов’янська до Дрогобича — туди релокувала своїх друзів, сім’ю й громадську організацію. Тепер вона, разом із командою, бере активну участь у громадському житті Дрогобича і допомагає відкривати нові молодіжні центри. 

Про це розповів "Глузд"

“Засмучувало те, що люди, з яким ти жив, твої знайомі, опинилися по іншу сторону барикад”

Коли розпочалась російська окупація в 2014 році, Ганна жила у Слов’янську.

“12 квітня 2014 року. Пам’ятаю цей день: я поверталася додому, де на мене чекали малий син і чоловік, у небі я побачила вертольоти. Я мешкала поруч із площею, яка стала епіцентром подій. Окупація була несподіваною і дуже-дуже образливою. Засмучувало те, що люди, з яким ти жив, твої знайомі, опинилися по іншу сторону барикад. Було відчуття, що ти єдиний проукраїнський в цій ситуації і навіть не знав, до кого звернутися, не розумів, як знайти в той час однодумців, і відчував себе взагалі без крил”,  —  пригадує Ганна.

Після звільнення Слов’янська Ганна з місцевими активістами вирішили об’єднатися, щоб створити власний молодіжний простір. Згадує, що їх надихнув приклад молодіжного простору «Вільна Хата» в Краматорську. 

“Коли у нас забрали свободу і потім ми її повернули, нам захотілось  втримати її в наших руках. У когось були знайомі, які могли написати грант, бо для нас це було щось нове, як і проєктна діяльність. Ми також знайшли приміщення і почали з того, що через соцмережі закликали людей до спільної активності для створення молодіжного простору. Перша подія у нас відбулась на Великдень, ми розмальовували писанки. У нас навіть місця не вистачало, адже такі заходи були новинкою і людям захотілося побачитися зі своїми однодумцями. У квітні 2014 року проукраїнська спільнота була меншою від проросійської, а вже у 2015-му це змінилося — і тоді ми почали діяльність молодіжної платформи”. 

 

Інша молодь

Ганна пригадує, що назву для молодіжного центру вибирали кілька місяців. 

“Нам хотілося передати, що в місці, яке ми створюємо, зростає щось здорове, тут відбувається постійний рух. Таким чином, ми обрали назву “Платформа ініціатив “Теплиця””. Згодом, коли до нас приходили люди, багато хто казав, що відчувається тепла атмосфера підтримки, взаємодії. З “теплиці”, яка “вирощує” здорову молодь, ми переросли в людей, які дарують тепло”.

Ганна також поділилася, що спершу створення “Платформи ініціатив “Теплиця”” було приватним рішенням активістів, проте пізніше, у 2017 році, вони все ж почали співпрацювати з місцевим самоврядуванням, адже їхня ініціатива стала громадською організацією. 

“Із 2015-го до 2017 року ми намагалися самоствердитись і показати, що молодь  — це рушійна самодостатня сила. Нею не потрібно користуватися в своїх політичних цілях, приводити її на антимайдани, як це було під час окупації (тому до 2017 року ми обходили будь-які взаємодії з місцевою владою). Ми хотіли сказати, що молодь не є декорацією,  що ми інші, — і нам це вдалося. Коли ми це довели, то зареєструвалися як громадська організація і зверталися до місцевого самоврядування з офіційними запитами”. 

“Треба було ставати на вокзалі і розсаджувати людей по вагонах”

Ганна розповідає, що 24 лютого, як і окупацію Слов’янська у 2014-му, вона зустріла вдома. 

“Ми лягли спати, потім я прокинулась від дзвінка чоловікові. Йому хтось подзвонив, і він пішов на балкон. Я зрозуміла, що щось відбувається, мені подзвонила подруга з Києва і сказала, що Київ обстріляли. Пізніше я почала шукати, яким чином мені евакуювати дітей зі Слов’янська”.

Спершу Ганна вивезла дітей до своєї матері, яка жила неподалік від міста. А тоді повернулася до Слов’янська і почала допомагати з евакуацією людей на вокзалі.

“Треба було розсаджувати людей по вагонах. Потім почали з-за кордону телефонувати друзі й знайомі і пропонували фінансову допомогу, на яку ми закуповували набори для дітей та матерів із дітьми. От, наприклад, стоїть дівчинка-підліток в халаті, зі зламаною ногою, в тапочках, нічого не має — і її треба посадити в вагон, щоб евакуювати. Ми організовували хаби, притулки, забезпечували засобами, ковдрами, подушками, харчуванням. Координували цей процес, щоб люди перебули хоч день-два у Слов’янську перед подальшою евакуацією. Координаційний центр був і в Краматорську, і в Слов’янську, тому ми працювали з волонтерами в обох містах”.

Ганна розповідає, що їм вдалося отримати і фінансову допомогу від “ЮНІСЕФ”. 

“Ми залучили фінансування для підтримки дітей і матерів з дітьми, які до нас приїжджали і евакуювалися. Закупили їм гуманітарні, харчові та гігієнічні набори. Останні 10 тонн допомоги ми видали третього квітня, склади залишились пустими. Влада закликала евакуюватися, і ми чомусь відчули, що саме в цей час треба їхати”. 

“Дуже багато людей, з якими ми працювали, загинуло на вокзалі”

Ганна з сім’єю вирішила виїжджати до Дрогобича. Розповідає, що це місто вони обрали одразу, адже там мешкав знайомий її чоловіка, який надав їм житло. Дівчата, які працювали з Ганною в “Платформі ініціатив “Теплиця””, також одразу погодилися евакуюватися в Дрогобич, адже хотіли спільно продовжувати діяльність громадської організації.

“Дівчата планували виїжджати в той день, коли обстріляли Краматорськ, але я сказала, що їм, мабуть, треба виїхати раніше, — і вони так і зробили. Вже в дорозі ми дізнались про обстріл. Дуже багато людей, з якими ми працювали, загинуло на вокзалі”, — розповідає Ганна. 

Ганна ділиться, що після приїзду у Дрогобич їм одразу допомогли адаптуватися знайомі й місцеві. 

“Господарі цього будинку дуже допомагали харчами, ознайомитись з містом, адаптуватись. Навіть розповіли про елементарні речі, як-от де краще купувати м’ясо чи сир”.

“У 2014-му, коли в місті почали забороняти спілкуватися українською, це ще більше стимулювало у громадських місцях говорити українською”

Ганна також згадує, що найтяжче було адаптуватися її чоловікові та синам.

“Чоловік у Слов’янську працював держслужбовцем. Він керував відділом економіки в райдержадміністрації, а коли переїхав сюди і тут була вакансія на подібну посаду, йому одразу сказали: вибачте, але ми не своїх не беремо. І це попри те, що в нього були всі сертифікати, пройдена перевірка і таке інше. Старший син навчався українською мовою, а в молодшого у садочку українська була тільки на святкових заходах. Ну і в побуті ми спілкувалися російською. Після того, як переїхали, місцеві діти почали перевіряти старшого “на українізацію”: скажи “паляниця”, “Укрзалізниця” і всяке таке. Хоч це і було в жарт, але все ж… Мій старший син  непогано спілкується українською, але буває, що в нього проскакують русизми. Проте була і ситуація, коли старша людина зробила йому зауваження. Після цього він перестав виходити на вулицю, бо не знав, як реагувати на це. Все ж вони вже адаптувалися. Вчителі ставляться нормально, і батьківський колектив теж, ніхто нікого не притісняє”. 

Після повномасштабного вторгнення Ганна з сім’єю почала спілкуватися українською і у побуті. Жінка ділиться, що українською культурою вона захоплювалася ще у школі.

“Моя класна керівниця закохала мене в “Кайдашеву сім’ю”, в народні танці, і я просто полюбила все українське. В 2014-му, коли в місті почали забороняти спілкуватися українською, це ще більше стимулювало у громадських місцях говорити українською. Це стало модно”.

 

“Від переживань і втрат можемо лікуватися лише тоді, коли ми працюємо і коли ми потрібні комусь”

Ганна ділиться, що іноді стикається з певним негативом через свій статус ВПО.

“Минулого тижня у мене сталася невеличка емоційна перепалка з посадовою особою, коли я говорила, що ВПО є активні і зацікавлені в розвитку Дрогобицької громади, та вона не погодилася зі мною. Я думаю, що ВПО також мають досвід активного життя, і я вбачаю в цьому потенціал. Вони можуть принести щось нове у розвиток Дрогобицької громади”.

По приїзді до Дрогобича вони з командою “Платформи ініціатив “Теплиця”” почали знайомитися з місцевими громадськими організаціями і впроваджувати спільну діяльність. Сьогодні їхня громадська організація працює за трьома напрямами: розвиток неформальної освіти, культурний напрям та суспільний. Також зараз вони розвивають молодіжну інфраструктуру — займаються ремонтом молодіжних центрів. 

“Ми зрозуміли, що вже переросли етап молодіжного центру, і тому тепер, з  лютого 2023 року, за підтримки “ЮНІСЕФ” наша громадська організація працює над проєктом із розвитку та підтримки молодіжних просторів Львівщини. За минулий рік нам вдалося відкрити 16 молодіжних комунальних центрів, з якими ми тісно співпрацюємо. У нас уже є проєктна діяльність, куди ми одне одного залучаємо, і це доволі органічно. Ми хочемо не втратити свою експертність, хочемо бути корисними тут, бо від переживань і втрат можемо лікуватися лише тоді, коли ми працюємо і коли ми потрібні комусь. І громада, і активісти, з якими ми знайомі тут, відчувають потребу у підтримці й колаборації”.

“У них немає місця, де можна спілкуватися з однолітками, на жаль, оскільки це майже лінія фронту”

Ганна розповідає, що вони досі підтримують зв’язок із молоддю Слов’янська. Громадська організація “Платформа ініціатив “Теплиця”” також організовує дитячі відновлювальні табори.

“Крайній табір ми провели в листопаді 2023 року, коли вивезли з Донеччини сорок дітей і влаштували для них тижневий табір за підтримки благодійного фонду “Голоси дітей” на Львівщині. Ми побачили велику проблему у тому, що діти не мають доступу до офлайн-навчання. Вони мають прогалини в освіті і соціальній адаптації, на жаль, у них немає місця, де можна спілкуватися з однолітками, оскільки вони проживають майже на лінії фронту. Тож ми бачимо потребу в тому, щоб якось допомогти їм”.

Ганна ділиться, що їхня громадська організація, попри перебування у Дрогобичі, налагоджує співпрацю з громадською організацією зі Слов’янська.

“У нас є друзі — громадська організація “Слов’янська мрія”, які повернулися в Слов’янськ і працюють там на волонтерських засадах. Наразі ми їм допомагаємо писати проєкти,  щоб залучати кошти для їхньої діяльності”.

“Захід країни навчає нас стишуватися, не так спішити, як ми звикли на сході”

Ганна живе поблизу міста і зауважила нерівномірне розподілення коштів, які надходять у Дрогобицьку громаду. За її словами, більшість грошей отримує місто, в той час як інші населені пункти Дрогобицької територіальної громади відчувають нестачу фінансування. 

Проте Ганна каже, що між Дрогобичем та Слов’янськом є багато спільного: в обидвох містах видобували сіль, а ще там однакові мурали “Квітучі руки” художника Олександра Брітцева. А щодо людей, розповідає, то помітила між ними певні відмінності.

“Що мені сподобалось, то це люди. Коли до нас у “Теплицю” приїжджали гості з Івано-Франківська, то казали: “От люди на сході заходять, вітаються при зустрічі — і одразу до справи”. На заході людям треба поспілкуватися, випити кави — і тільки тоді перейти до конкретної розмови. У Слов’янську люди більш чіткі: прийшли, переговорили: так-ні — і все. Але захід країни навчає нас стишуватися, не так спішити, як ми звикли на сході”.

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі