Як зараз працює майстерня кераміки Тараса Сніжковського у прифронтовому Слов’янську
До релокації бізнесу готується власник керамічної майстерні зі Слов’янська на Донеччині Тарас Сніжковський. Працює в цій сфері понад десять років. Від початку повномасштабної війни, каже, кадинально переорієнтував схеми збуту — продає свої вази, цукерниці, штофи тощо в країни Європи та США. Уся продукція — створена вручну. У майстерні, окрім Тараса, працює ще четверо співробітників плюс один “нелегальний помічник” — кішка-приблуда на прізвисько Велік.
Історію Тараса та його бізнесу розповідає Суспільне. Донбас.
Чоловік має намір перевезти бізнес глибше в тил, але обладнання для випалення кераміки, говорить, — важке й нетранспортабельне, а сам процес виготовлення виробів потребує безперебійного електропостачання, що є проблемою у багатьох регіонах України.

“Здається, що цей бізнес просто задихається, чому? Тому що сировина — її зараз відберуть… Вона знаходиться між Дружківкою та Добропіллям, це де йдуть бойові дії. Сировини немає, я не знаю, чи буде альтернатива. Треба переїжджати у якесь інше приміщення. Чи поїдуть зі мною мої професіонали? А це — професіонали. Це друге питання. Мені для випалу моєї печі, потрібно 7-8 годин безперервного електропостачання, а в інших регіонах у Україні постійно немає електропостачання”, — розповідає Тарас.
Підприємець показує пічку, яку неможливо вивезти під час релокації.
“Оця пічка важить 1,2 тонни без кришки. Взяти її обережно маніпулятором та кудись привезти — це просто неможливо. Це не кажучи про те, що треба повибивати всі стіни, щоб її якось дістати, повернути, викотити. Тому це будемо кидати”, — говорить кераміст.

“Якщо оцінити ці ризики, це просто катастрофа для цього бізнесу. Просто кидай і забудь, йди в інший. Але оця підтримка роздрібних клієнтів — вона мене окриляє, тому я на сьогодні точно знаю, що я спробую ще раз, я спробую переїхати, я спробую замотивувати своїх людей, котрі поїдуть зі мною. Коли ми їдемо, ми їдемо до Черкащини. Я не обирав навмисно саме цей регіон, але мені подобається, що ми будемо там“.
Тарас Сніжковський працює в цій сфері понад десять років. Займаються виготовленням сувенірної кераміки.
“Чому сувенірної? Тому що ми не виготовляємо побутову. Сувенірна, а саме — ваза, цукерниця. А ще спеціалізуємося на цукерницях. Є цукерниці плетені, не плетені”, — каже чоловік.

Розповідає: на початку повномасштабної війни виїздили з міста, проте вирішили повернутися.
“Я повернувся сам, без своєї сім’ї. Сюди почали повертатися наші робітники. Колектив у нас не змінився, ті самі люди. А попит — змінився кардинально. Він зменшився, мабуть, що у десятки раз. Ми стали переорієнтовуватися на інші регіони. На сьогодні ми стабільно працюємо за кордон: Молдова, Румунія, Болгарія та у мене є клієнт у Сполучених Штатах”, — говорить Тарас.
В день виготовляють десь 120 виробів, каже кераміст.
“Це також небагато по-слов’янськи. Але у нас інший підхід. Наприклад, оцей кролик — це не одна форма, це окремо тіло та окремо голова. Тобто людина, щоб зробити один виріб, відливає дві форми, наприклад, і потім ця голова клеїться до тулуба. Це треба вміти”, — пояснює Тарас.
Усю продукцію виготовляють з місцевої білої глини. Більшість виробів створюють вручну.

“Подобається ліпити, подобається вигадувати. Іноді використовуємо різні підручні засоби для виготовлення квіточок. Буває, що маса не підходить або вона надто м’яка чи тверда, іноді не виходить квітка, доводиться ліпити заново”, — розповідає майстриня Вікторія.

Майстриня Наталія замиває виріб, щоб він був без дефектів
“Я замиваю виріб, раніше сплетений на болванці. Після ліплення якісь залишаються крапельки. Я все це прибираю, щоб виріб був без дефектів”, — пояснює Наталія.

Окрім Тараса, у майстерні працює ще четверо співробітників. Є й один “нелегальний працівник”, жартує кераміст.
“Нелегальний працівник у нас один. Він працює вночі, вдень, але виконує свої задачі впевнено. Звати Велик. А взявся звідки? Та просто прийшов колись”, — жартує кераміст.

В одній із пічок вироби нагрівають при високій температурі перед фінальним фарбуванням.
“Ось ця пічка дійшла до 1200 градусів. І саме при такій температурі глина спеклась, глазур розтеклась та спеклась. І ось ми отримуємо вироби, які прямують до художниць, до декорування. Наприклад, є замовлення на рожевий бантик, зробимо рожевим. Буде треба блакитний, зробимо блакитний”, — пояснює Тарас.

Точних термінів виїзду, каже Тарас, немає. Зараз — працюють.
“Ситуація у Слов’янську стабільно напружена. Але маємо надію, що будемо працювати у Слов’янську з думками про релокацію. На сьогодні, здається, що лише прифронтове місто Слов’янськ може дати нам стабільне електропостачання, без якого ми зовсім нічого не можемо зробити. Адже, наприклад, якщо я сьогодні телепортуюсь до Києва, то у мене немає світла, тобто я нічого не виготовляю з того моменту. Тому ми будемо працювати стільки, скільки це можливо. І наскільки це буде безпечно“, — каже Тарас.
