З 40 коней залишилось 5, з яких три – вивезені з-під обстрілів. Як сьогодні живе КСК «Алюр» та чим можна допомогти
Рейтинг користувача: 3 / 5
Важко знайти людину, яка не знає про кінно-спортивний клуб «Алюр» у Слов’янську. І навіть попри війну він продовжує функціонувати, хоча поки що не так, як раніше.
Про те, з чого все почалося, що довелось зробити на початку повномасштабної війни, як вдається існувати у прифронтовому місті зараз, чим живе клуб та якою може бути взаємопідтримка людей і коней розповіла засновниця клубу, власниця і тренер з кінного спорту Світлана Тверськова.
Життя Світлани від самого дитинства було пов’язане з конями. На запитання про те, коли відчула цю пристрасть каже: «у 5 років».
У 1997 році вже спортсменка-розрядниця з кінного спорту Світлана почала збирати тварин, що залишилися від давно закритої спортивної секції. Тоді це було лише троє зголоднілих і змучених коня. Згодом у створеному нею кінно-спортивному клубі «Алюр» в Слов’янську було вже 40 коней. Тут організовувались прогулянки, різноманітні заходи, приїжджали туристи, проводились тренування.
«Зараз у мене багато дівчат, які займалися кінним спортом, народили дітей і дітки також займаються. Як вони сьогодні пишуть, «я навчилася ще там (у Слов’янську), а зараз виступаю у свої 8 років тут (в евакуації). Дуже шкода, що така ситуація склалася, війна… Але я впевнена, що все буде добре. Нас у 2014 році Боженька уберіг. Ми тоді дітей реабілітували, бо вони після повернення додому одразу йшли до нас в «Аллюр». Сподіваюсь, що і цього разу так буде».
Згадує, що після звільнення Слов’янська організували велике свято за участю коней. І навіть одразу поїхали на змагання – зайняли III місце на Чемпіонаті України! Крім того, саме на цій базі тоді розташувалася Обласна комплексна дитячо-юнацька спортивна школа з кінного спорту, сучасного п’ятиборства та триатлону.
«На той момент ми залишились єдиними кінниками в Донецькій області. Більше нікого не було. Ми й представляли Донеччину на всіх змаганнях».
Та й взагалі діяльність клубу була дуже активною. Це і тренування, і змагання, і іпотерапія для дітей та дорослих, і походи на кілька днів, і пікніки…
На початку повномасштабної війни була якась надія, що все це скоро закінчиться. Чекали. Тому одразу навіть не планували щось робити та їхати. Місяць чекали, другий, третій. Але довелось таки прийняти рішення про те, щоб вивезти конячок.
«Всі вони наразі перебувають в добрих руках. Тоді все були в шоковому стані, не розуміли, що робити взагалі. Всі бігли з міста. А 40 голів треба ще й годувати, виховувати… Завдяки допомозі друзів, змогли виїхати. Якийсь час простояли на місці, але ж це не могло тривати вічно. Так, було дуже боляче розлучатися з конячками, важко. З деякими з них були знайомі понад 20 років, з якимись трохи менше. Деякі з них і не думали, що у старості доведеться так змінити своє життя. Але довелось. Інших варіантів просто не існувало. Хтось сьогодні в Естонії, хтось – у Польщі… Однак ми все одно з кількома з них підтримуємо зв’язок, навіть спілкувалися у відеоформаті. Вони ж все розуміють, як люди. То я казала, що розумію їхній стан, стрес, але… вони будуть жити. Для мене головне, що вони всі живі та здорові».
Проте вивезли не всіх коней. Трьох довелось залишити. Одна – кобилка, якій вже на той момент було 32 роки. Другий – дуже великий та красивий мерин, але його не можна було транспортувати через стан здоров’я. А ще – кобилка, яку Світлана врятувала від смерті – її хотіли зарізати на м’ясо. Але вона не тільки залишилась живою, а ще й народила лоша. За словами власниці, саме ця кобилка дуже сильна психологічно. Тож її залишили, щоб вона підтримувала інших двох.
«Старушка наша цього року вже померла, тож залишалися мерин та ця врятована кобилка. Аж раптом у нас відбулось поповнення. Нас попросили вивезти конячок з-під Кремінної. Було три, але залишилось дві, й мої спортсмени-вихованці верхи на них прискакали. Наразі вони вже пройшли реабілітацію, яка була дуже потрібна, бо побували під окупацією, обстрілами, а до нас потрапили нещодавно вже після звільнення населеного пункту. Наразі у нас 5 коней. А на початку жовтня планую також привезти поні. У нас вже був 22-річний Віні, якого вивезли на початку війни. Там, в евакуації на Полтавщині, він дав потомство, тож ми домовились, що в Слов’янськ приїде маленький поні, а той залишиться у нових власників, бо вони його дуже полюбили».
Наразі клуб потребує допомоги, бо дуже не вистачає сіна. Світлана каже, що у 2022 році це було однією з головних причин того, що довелося вивезти коней, бо не було чим годувати. Фермери, у яких раніше закуповувалось сіно, або перебували в окупації, або під обстрілами. А зараз наче й відновилось щось, але ціни зависокі.
«Я не прошу дарувати сіно і готова купити, але ж ціна має бути відносно доступною. Тим більш, що ідеться не про 100 чи 500 кг. Це великий опт, бо сіно потрібно не тільки як корм, а й для облаштування конюшні, для заміни… Тож якщо хтось може допомогти вирішити це питання, будемо дуже вдячні».
Зв’язатися зі Світланою з питань продажу сіна можна за телефоном: 050 53 48 111.
По цьому ж номеру можна дізнатися все, що стосується сьогоднішньої роботи клубу та домовитися про відвідування чи катання на конях.
Днями до «Алюру» завітала керівниця Слов'янського притулку для тварин «Дай шанс» Ірина Орловська та поділилась відео, яке ми пропонуємо вам переглянути:
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
