Регіон з людським обличчям: яким зображали Донбас у радянських плакатах

"На карті Радянської України Донецька область подібна до розкритої долоні робітника, на якій "лініями життя" рясно пролягли залізниці, автомагістралі, канали і газопроводи, високовольтні лінії електропередач та лісосмуги, розкинулись квітучі міста й села", – упорядники тому радянської енциклопедії "Історія міст та сіл УРСР. Донецька область" 1970 року подають досить поетичний, а проте ідеологічний опис мапи регіону.

У цьому невеликому фрагменті одразу помітні дві важливі важливі міфологеми. Перша – подібність кордонів області на руку саме робочого (невже вона відрізняється від руки архітектора, службовця чи бібліотекаря?) Друга – про "лінії життя", якими рясно пролягли залізниці". 

Гортаючи радянські фотоальманахи та альбоми післявоєнного періоду, неодмінно помічаєш єднання навколишнього простору та людського щастя: поруч з широкими проспектами та зеленими вулицями розміщені фотографії робітників – "регіон з людським обличчям" – саме такий образ мав виникати у читачів.

Ототожнення регіону з людиною, надання йому людських рис та переживань стало частиною регіонального міфу, створеного за радянських часів.

Ця утопія була побудована на привабливій ідеї: саме тут робітники будують своє власне майбутнє.

Скажімо, один із найбільших співців Донбасу періоду сталінізму письменник Борис Горбатов зазначив:

"Мені куди більше до серця тривожний пейзаж Донбасу; він немов створений для мрійників... Тим і любий моєму серцю донецький пейзаж, що створений він людськими руками.

Так, природа образила, скривдила мій рідний край, не дала йому ані вільних річок, ані зелених лісів, ані медових трав. Але людина не захотіла змиритися із мізерними дарами природи. Вона стала богом та створила собі в степу і ліси, і річки, і гори". 

У церковній іконографії образ руки набув важливого символічного значення: важливе положення рук, їхня жестикуляція.

Для радянської пропаганди ця образність не втратила свого значення, а навпаки набула ширшого означення, формалізувавши руку як пропагандистський прийом.

Через боротьбу із релігією, церквою та відповідними атрибутами політичні плакати стають неофіційними іконами, де відповідно новому канону місця святих посідають політичні лідери та трударі-стахановці, які уособлюють образ сильної людини, здатної перекроїти ландшафт та буквально вплинути на навколишнє середовище.

Образ руки символізував напрям руху, єдність та силу колективу, політичну міць та волю, ініціативу та рішучість, мілітаристський та маскулінний потенціал, зрештою – майбутнє, до якого звертались "мрійники".

У плакаті "Перетворимо старий Донбас на новий механізований" можна простежити еволюцію робітничого тіла: від абстрактного лінійного до сильного та мужнього.

Його автор – Адольф Йосипович Страхов – художник-графік єврейського походження, що змінив своє прізвище Брацлавський на Страхов у перші сталінські роки.

Народжений у Катеринославі, він на початку працював ілюстратором у газеті, однак згодом переїхав до Харкова, де влився в когорту місцевих графіків. Страхов став відомим завдяки своєму плакату Володимира Леніна "В. Ульянов (Ленін) 1870-1924", де зображений у повний зріст комуністичний лідер вказує рукою на шлях уперед.

Тема індустріалізації також була присутня у творчості митця. На Донбас він приїздив кілька разів, за тогочасними критиками, робив замальовки з натури, щоб передати риси людей якнайкраще та найточніше.

Проте його персонажі на плакатах занадто математичні, промальовані, гіперреалістичні. Кожен м’яз та мускул деталізований та відточений. У цих холодних сталевих поглядах важко розгледіти бодай щось людське.

Зображені на плакатах Страхова люди утілюють образ фізично сильного, непереможного регіону та легітимують міф.

Повертаючись до плакату "Перетворимо старий Донбас на новий механізований", слід звернути увагу на неодмінну ідеологічну складову.

Страхов ніби ділить плакат на дві нерівні частини, де права відповідає за майбутнє, а ліва – за минуле.

На відміну від Леніна, який крокує праворуч, тобто уперед, тіло робітника скероване ліворуч. Цей сильний чоловік має атлетичну статуру та вольове підборіддя.

В обидвох руках він тримає молот, від якого падають тіні. Якщо придивитись, то ці тіні схематично нагадують тіла людей, що повзуть угору навкарачки.

Це – образ гірника минулого, тобто такого яким радянська влада хотіла показати дореволюційного робітника, або робітника за часів капіталізму. "Новий" радянський трудар ніби трощить молотом старі образи, що більше не відповідали  дійсності.

Однак так він позбавляється не лише застарілої образності, але й спільного минулого, зрештою – пам’яті як такої. 

Образ згорбленого шахтаря, який повзе, вигинається, стелиться по землі, часто виникав у плакатах до 1930 року.

Прикметним є плакат Алєксандра Дейнеки "Механізуємо Донбас" (1930). Однак чим далі у 1930-ті тим більше тіло робітника випрямляється, стає струнким, "здоровим", мускулистим, жилистим.

І хоча шахтарі все ще працювали, буквально на колінах, образ згорбленого шахтаря символізував поступ індустріалізації до 1921 року. 

Однак чи не найбільш яскраво ідею про регіон, створений людськими руками, зобразив плакат Густава Клучиса – ще одного автора, котрий навідувався на Донбас.

У 1931 році Клуцис приїхав у Горлівку та Дебальцеве, де працював із "живими героями" і створив, як пізніше зазначив сам, "органічну героїчну гармонію".

Місцевіть та побут шахтарів на художника це справили неймовірне враження. 

В одному з листів до дружини він написав:

"Учора приїхали у Всесоюзну кочегарню. Горлівка – це кінець всякої подоби на поезію. Це будні, важкий і великий труд, пил та бруд. Учора вночі, о 10:00, я та Сенькін спустилися у шахту разом зі зміною робочих. Тільки тепер я розумію всю серйозність та важкість праці забійника, шахтаря. Про це немає ще справжньої літератури.

Найбільше вразили – лазні та душ при кожній шахті. Кожна робоча зміна (себто робітники) опісля роботи входить на чисту половину і одягає свій чистий одяг, часто це костюми останньої моди. Думаю трохи затриматися тут. Дуже вже цікаві типажі та різноманітні за формою і змістом. Роботи багато".

Але невідомо, чи дійсно ці реальні люди з'являються у його фотомонтажах. Скажімо, на одному з плакатів "донбаської серії" він розміщує своє зображення: одягнений у робітничий одяг та тримаючи знаряддя праці він сміливо крокує вперед. 

У 1930 році Клуцис створив плакат "Виконаємо план великих робіт". Перший план, який перед нами постає – це робітнича (права) рука піднята угору, що очевидно символізує присягу та готовність до рішучих дій.

Однак, роздивляючись зображення, можна помітити, що ця рука складається із інших рук, менших за розміром, і далі – дрібніших людських облич.

Так автор показав єдність та колективність, але і те, що роль людини ключова у реалізації політики модернізації. Та у суспільній ієрархії влада розміщує людину настільки низько й настільки опосередковано, що її роль зводиться до сировинного додатку. 

Від середини 1930 років у радянському журналі "Мистецтво" регулярно з’являлись  матеріали іконографічного штибу, де були описані чіткі канони репрезентації як радянських лідерів, так і простих людей.

У біополітичних статтях на кшталт "Характеристики мистецтва доби Сталина" детально роз’яснювалось, куди необхідно спрямовувати погляд персонажа, куди скеровувати руку, як, зрештою,  зображувати простих робітників та Сталіна.

Сталін завжди мав возлеличуватись над простими людьми: буквально він відрізнявся відтінком кольору шкіри, поставою, рисами обличчя та хоча б тим, що його простягнута вгору рука завжди возвеличувалася над  рукою будь якого робітника. У плакаті ж Клуциса фігури Сталіна немає.

Та Сталін завжди був присутній у візуальній культурі. Саме з середини 1930-х років, цей індустріальний пафос уже запросто конвертується у мілітаристський.

Наприклад, у книзі The Personality Cult of Stalin in Soviet Posters, 1929–1953 Аніти Піш йдеться про найбільш важливі символи у зображенні Сталіна: образ сталі одночасно пов’язаний з металургією та військовою промисловістю. "Сталін – людина зі сталі", – пише вона. 

Продовжуючи конструктивістські традиції у графіці у 1933 році Клуцис створив плакат "Повернемо вугільний борг", у якому зобразив трьох робітників, що йдуть у ногу один за одним.

Фігури робітників зображені під кутом, створюючи динаміку руху. За задумом, експонувати цей плакат мусили своєрідними серійними триптихами, по три, один за одним.

У такий спосіб створювалось враження не так робочих змін гірників, як парамілітарних загонів, армії, причому у досить буквальному розумінні, адже на місці молота чи лому можна уявити ґвинтівку. 

Вже через кілька років, із початком Другої світової війни, робітник і зовсім перетворився на солдата, а аглофабрики та цехи — на ракети.

Прикметним є плакат "Донбас, до перемоги!", у якому можна побачити заклик як до перемоги фізичної, так і до трудової, коли всі сили індустрії було кинуто на військову промисловість та міць. 

Та поетичність індустріалізації, яку оспівували у останніх числах 1929 року журналу "Нова Генерація" українські футуристи та героїчність підкорення пейзажу описана Горбатовим, сьогодні набула зовсім іншого значення: екологічна криза, економічна нестабільність та тривала війна породжені серед іншого і цією войовничою жагою підкорення та мілітарним дискурсом, що побутував у візуальній культурі.

Адже природа ніколи не була ворогом людини. Навпаки суспільство є невід’ємною частиною цього "тривожного пейзажу", якому передає свою бентегу та страх перед минулим і майбутнім.

Источник: life.pravda.com.ua

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі