Які документи, видані окупаційною владою, дійсні в Україні

Проблематика легітимності документів на сьогоднішній день особливо актуальна для українців, які мешкають на сході країни. «Судово-юридична газета» розглянула питання, чи можна вважати дійсними документи, видані окупаційною владою, та які приклади застосування судової практики у цих питаннях наразі існують.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі №235/2357/17 від 22.10.2018 надаються роз’яснення, що подібні документи дійсно можуть бути визнанні легітимними у разі, якщо їх невизнання серйозно обмежує права громадян. Проте наявне уточнення, що визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.

Обставини справи. У травні 2017 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, уточнивши який, просив скасувати рішення Красноармійського ОУПФУ щодо відмови у призначенні пенсії за віком та зобов'язати відповідача призначити йому пенсію за віком відповідно до ст. 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» із зарахуванням до стажу відповідних періодів. При прийнятті такого рішення в ОУПФУ зазначили, що надані позивачем документи «не можуть бути взяті до уваги, оскільки вони видані організаціями, що відсутні в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а зазначена в них інформація не несе правових наслідків».

Позиція суду. Постановою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 3 жовтня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року, позовні вимоги задоволено частково. Скасовано рішення Красноармійського ОУПФУ про відмову в призначенні позивачу пенсії за віком від 27.02.2017.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки періоди роботи позивача підтверджені відповідним документами, вони мають бути зараховані до стажу роботи позивача, необхідного для призначення пенсії. Що стосується доводів відповідача, викладених у запереченні на позов, у апеляційній та касаційній скаргах про те, що довідки, видані на тимчасово окупованій території, не можуть бути взяті до уваги, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтованого виходили з того, що до вказаних правовідносин застосуванню підлягають так звані «намібійські винятки» Міжнародного суду ООН: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.

У 1971 році Міжнародний суд ООН у документі «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначив, що держави-члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «тоді, як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата, є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Європейський суд з прав людини розвиває цей принцип у своїй практиці. Наприклад, у справах «Лоізіду проти Туреччини», «Кіпр проти Туреччини» та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії». «Зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів далеке від абсолютного, — вважають судді ЄСПЛ. — Для людей, що проживають на цій території, життя триває, і це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи суди. Виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають стосунок до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать».

При цьому у виняткових випадках визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.

За встановлених обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки надані позивачем документи підтверджують його роботу, тому повинні бути зараховані до стажу роботи позивача, необхідного для призначення пенсії.

Звісно, таке судове рішення формує позитивну практику та може спростити життя багатьом українцям. Проте постає питання: чи прийматиме таку позицію безпосередньо державний орган? Чи громадянин, отримавши відмову, вимушений буде знову йти до суду?

Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», «… будь-який виданий у зв’язку з незаконною діяльністю акт є недійсним і не створює правових наслідків, окрім документів, які підтверджують факти народження або смерті та можуть використовуватися органами державної влади в якості доказів для видачі свідоцтв про народження або смерть…».

До ухвалення цього закону жодні документи з окупованих територій не визнавалися українською владою. Проте навіть сьогоднішнє врегулювання, як доводить досліджений випадок, є недостатнім і не вирішує усіх проблем.

Як було зазначено у матеріалі Харківської правозахисної групи стосовно легітимності документів, «потрібно ухвалити законодавчий акт про захист прав громадян, які живуть на окупованих територіях. І в ньому можна, зокрема, спиратись на «намібійські винятки»: все, що покращує ситуацію з правами людей, має діяти. Інакше, щоб визнати якийсь документ, доведеться в кожному конкретному випадку проходити всю судову процедуру».