«Я йду першим, щоб у хлопців не було страху»: розмова з командиром 120-ї бригади ТрО
Молодший лейтенант Андрій із позивним «Монах» прийшов у військо водієм, а став офіцером, для якого головне — виконати наказ і зберегти людей. Він долучився до лав 120-ї бригади у квітні 2022 року. Поштовхом стали кадри з Бучі — те, що неможливо було ані прийняти, ані забути. Завершивши справи в цивільному житті, Андрій змінив офіс на кабіну військового «Еталона» в автомобільній роті, а вже в травні брав участь у бойових діях на околицях Бахмута.
Ми поговорили з Андрієм про шлях від цивільного до командира, про довіру, відповідальність і те, як війна змінює людину.
Досвід із цивільного життя та стиль командування
— Андрію, Ви прийшли з бізнесу. Чи допомагає цей досвід зараз, коли під вашим командуванням — зенітний взвод?
— Безумовно. Кожен із нас спирається не лише на професійні навички, а на весь життєвий досвід. Директор СТО чи командир підрозділу — в основі завжди робота з людьми. Комунікабельність, рішучість і дипломатія — це інструменти з мирного життя, які зараз допомагають мені керувати взводом і виконувати завдання.
— Ви вважаєте себе суворим командиром? Як будуєте стосунки з бійцями, які воюють уже не перший рік?
— Про мою суворість краще питати у взводу. Але я не прихильник постійно «виховувати» дорослих чоловіків. Більшість із них давно загартовані фронтом. Для мене важливо інше: донести суть кожної операції так, щоб ми діяли як один механізм — виконали завдання і зберегли життя.
Мотивація та зміни всередині
— Що є найкращою мотивацією для солдата в зоні бойових дій?
— Особистий приклад. Коли командир іде разом зі своїм взводом, у хлопців не виникає думки, що їх відправляють «на смерть». Практично на кожне нове завдання я йду разом із ними. Це знімає страх і будує довіру.
— Як війна змінила Вас як людину?
— Я став значно спокійнішим. Спочатку було важко, доводилося стримувати себе, бо робота з людьми — це завжди виклик. Але з часом приходить розуміння: головне — не довести свою правоту будь-якою ціною, а досягти результату. Те, що раніше викликало емоційний сплеск, зараз сприймається рівно.
— Про що мріє командир у хвилини спокою?
— Про перемогу і завершення цієї війни. Про те, щоб наші землі повернулися до нас максимально. І, звісно, про сильну армію в майбутньому — таку, щоб нікому й ніколи більше не спало на думку посягнути на Україну.
На питання «чому Ви тут?» Андрій відповідає просто: «Або я тут, або вони тут. А поки я тут — їх тут немає».
