«Я нічого не боюся»: історія військового 120-ї бригади ТрО про війну, втрату і життя після поранення

Олег на псевдо «Айс» – ветеран ЗСУ, який після поранення не відійшов від війни, а знайшов у ній нову роль. Його історія – не лише про втрату, а й про внутрішню стійкість, відповідальність і продовження боротьби вже в іншому форматі.

«У мене єдиний плюс або мінус – я нічого не боюся. У своєму житті взагалі нічого», – говорить він спокійно. Без пафосу. Бо за цими словами – досвід, який не залишає місця для порожніх фраз.

Повернення додому

  До повномасштабного вторгнення Олег працював у Німеччині. Міг залишитися – роботодавець пропонував допомогу і стабільність. Але він обрав інше.

«Я зустрів дружину і поїхав. Позичив грошей, купив авто, загрузив його формою, берцями, паливом – я знав, що це знадобиться. І поїхав в Україну».

Це було усвідомлене рішення – бути там, де він потрібен.

Від волонтерства до війська

  Спочатку – волонтерство. Через соцмережі він долучився до допомоги військовим: збирали інструменти для ремонту техніки, вибудовували зв’язки, формували команду.

«День за днем ми розкручувалися, нас почали знати. З’явилися знайомства, зв’язки. А потім я підписав контракт».

Олег пішов служити до 120-ї окремої бригади ТрО – до людей, яких знав, яким довіряв. На війні це ключове.

Мить, яка змінила все

  Поранення сталося під час мінометного обстрілу.

«Міна зайшла прямо в кришу. Я стояв на коліні і за долю секунди встав – це мене врятувало. Якби залишився, мені б відірвало голову».

Осколки вразили ліву сторону тіла. Він сам наклав собі турнікет. Поруч був поранений побратим – вони підтримували один одного.

«Я бачу – у нього кості назовні. Кажу: у тебе відкритий перелом. А він відповідає: я нічого не чую».

Навіть тоді вони залишалися командою.

Життя після поранення – не поза війною

  Після евакуації – операції, реабілітація і ампутація ноги. Реальність змінилася різко. Але не його позиція.

Олег не сприймає себе як того, хто «вийшов із війни». Навпаки – він залишився в ній, просто змінив спосіб участі.

Сьогодні він працює у сфері протезування і допомагає іншим пораненим військовим пройти той самий шлях, який уже пройшов сам.

«Ти маєш довести людину до моменту, коли вона знову стане на ноги. Не просто зробити протез – а пройти цей шлях разом».

Це для нього – продовження служби.

Біль, який не видно

  Попри зовнішню активність, є речі, які залишаються складними. Зокрема – фантомний біль.

«Я двічі “ламав” ногу, якої немає. Відчуття настільки реальні, що ти не розумієш – її ж немає».

Біль був сильним, іноді нестерпним. Після лікування він зник, але з’явилася інша проблема – залежність від знеболювальних.

«Я розумів, що “сів” на них. Один лікар сказав: дай слово, що перестанеш. Я дав – і перестав».

Для нього це питання відповідальності – перед собою і родиною.

Не здатися – це теж вибір

  Найважчим, зізнається Олег, стало не поранення, а повернення до цивільного життя.

«Там, на війні, всі свої. А тут – усе по-іншому».

Але він не замкнувся і не відійшов убік. Навпаки – свідомо залишився в активній позиції: працює, підтримує інших, ділиться досвідом.

«Коли сидиш вдома – починаєш “тухнути”. Це тисне. А коли є справа – з’являється сенс».

Його сенс – бути корисним.

Сила допомагати іншим

  Сьогодні Олег не просто живе далі – він витягує інших.

Допомагає адаптуватися після поранень, підтримує морально, пояснює, що життя не закінчується.

«Я лягаю спати і хочу швидше прокинутися, щоб знову займатися справою. Це мене витягнуло».

Це не про героїзм у звичному розумінні. Це про щоденну роботу і внутрішню дисципліну.

Сила жити і продовжувати боротьбу

  Історія Айса – це історія не про відсутність страху. Вона про те, що навіть після втрати можна залишатися в строю.

Не обов’язково зі зброєю в руках.

Але з відповідальністю, досвідом і готовністю підтримати інших.

Бо іноді продовжувати боротьбу – означає не здатися самому і не дати зламатися іншим.