Мешканці Донетчини прагнули змін. Але не від «руської весни»!

24.12.2020 ●16:20

Патріоти України і чесна журналістика є викликом для загарбників і зрадників. Без сміливості у донесенні правди суспільству не стати вільним, не втілити прагнень до цивілізованих стандартів життя. І часом зовнішні чинники – такі, як війна, – змушують покинути рідний дім, почати все з нуля. Тоді, ким би не були раніше, вони стають безхатченками. З травмованими психікою і тілами. Доля втікачів навчає давати мозку перемогу над емоціями, психічним і фізичним станами. А собі – над обставинами.

Україна в обличчях молоді та її прагненнях до ЄС

З народження я мешкав у Горлівці. Там навчався у школі і «музикалці» за класами домри і фортепіано. У 17 років вступив до місцевого автомобільно-дорожнього інституту і п’ять років оволодівав спеціальністю «будівництво доріг і аеродромів».

Влаштуватися за фахом не вдалося: був застій у дорожній сфері, і не тільки в ній. Тому отримав другу вищу освіту зі спеціальності «фінанси», а в 2006 році почав працювати викладачем із фінансів у горлівському інституті МАУП. Серед студентів, у яких я викладав, було багато проукраїнськи налаштованих хлопців і дівчат. Це суттєво контрастувало з упередженнями, нібито переважна більшість населення Донецької області має проросійські погляди.

З 2009 року почав працювати викладачем у Донецькому університеті економіки і права. Часто їздив до його філій у Бахмуті (тоді Артемівськ) і Слов’янську.

І там також переважна більшість студентів мала проукраїнські погляди, шанувала нашу державу і її символи.

Робота мені подобалася. Вона була творчою, в постійному спілкуванні зі студентами ми обговорювали аспекти економічного життя України і шляхи її розвитку. Більшість слухачів виступала за необхідність руху нашої країни до Європейського Союзу, за прийняття його моделі і стандартів економічного життя. Одночасно з викладацькою роботою я підвищував свій фаховий рівень, заочно навчаючись за спеціальністю «правознавство».

Журналістика, як дзеркало проблем суспільства

Але в 2011 році через значне зменшення кількості студентів, пов’язане зі спадом народжуванності на початку 90-х років, і як наслідок цього – через фактичну відсутність повного викладацького навантаження, – мені довелося шукати нову сферу застосування сил і знань. І я став позаштатним кореспондентом газети «Голос України» у Донецькій області.

Це був особливо цікавий досвід. Довелося знову навчатись, як готувати матеріали, розміщувати наголоси на головних аспектах теми, супроводжувати свої статті світлинами для кращого сприйняття читачем. Публікації були з різних тем соціально-економічного життя промислового регіону.

Підготовка матеріалів до газети дозволяла розширювати світогляд. Пам’ятаю, як у 2013 році по всій Україні і в Донецькій області був зафіксований рекордний врожай зернових. І аграрії відзначали, що зібрали врожай, удвічі більший, ніж у 2012 році. Але це їх більше засмучувало, ніж давало приводів для радості. Збільшення пропозиції зерна призвело до падіння закупівельних цін, а урожай ще треба було десь зберігати. До того ж держава збільшила рентні платежі і не створила умов для розвитку й оновлення технічного парку.

А коли довелося писати про ситуацію у вугільній промисловості, тут я був не зовсім сторонньою людиною: син шахтаря з 27 роками підземного стажу.

Попри численні негаразди в промисловості та інших сферах життя Донеччини, я її і тоді, і зараз щиро люблю. Вона тільки на перший погляд здавалася суцільним промисловим майданчиком. Але в області намагалися розвивати зелений і сільський туризм. Селяни вбачали в цьому альтернативний шлях для порятунку села в той час, коли держава не закладала в бюджеті коштів на розвиток аграрного сектору. Сільські активісти і громади прагнули переймати досвід Франції, Італії, Нідерландів. Там зелений і сільський туризм приносили в той час ледь не більше прибутків, ніж традиційне сільське господарство. Прийшло розуміння: своїми публікаціями ми, журналісти, можемо змінити ситуацію на краще. В країні, в області чи хоча би в окремому селі.

Відвідування Приазовської жіночої виправної колонії… Виправна система мало змінилася з радянських часів. У тих, хто відбуває там покарання, можливості для розвитку дуже обмежені. Мабуть, тому, в колонії ці люди ще більше озлоблюються, – такі думки охоплювали мене після відрядження.

Не дивно, що значна частина мешканців Донеччини прагнула добрих змін. Але не від «руської весни»! Змін у керівництві Україною та її регіонами, в промисловій, культурній, соціальній політиці держави. Всі бачили і розуміли: освічених, здібних, досвідчених, відповідальних людей в Україні не бракує. Та замість них на Донеччину і Луганщину увірвалася «руська весна».

Війна і втеча від агресії морального бруду

… Влітку 2014-го до будинків у центрі Горлівки прилетіли снаряди і ракети. Цю страшну подію, здавалося б, немислимої, але неочікувано реальної, страшної війни я теж висвітлював. Тільки робити це було щоразу небезпечніше, тому що незаконні збройні формування, які контролювали місто, не хотіли, щоб у світ ішла інформація про події на захоплених ними територіях, поза їхнім контролем.

З другої половини 2014 року я повністю перейшов до публікацій новин із окупації в соцмережах. Довелося використовувати вигадане ім’я, щоб не наражати на небезпеку свою родину і себе. Але моє ім’я викрили і виклали на ресурсах прибічників незаконних збройних формувань. На електронну адресу посипалися погрози розправи. Довелося на початку грудня 2014-го виїхати з Горлівки.

Близько місяця я жив на підконтрольній території Донецької області. На щастя, до моєї родини в Горлівці шукати мене не приходили. Тому в січні 2015-го повернувся додому. Але люди, які знали про нашу проукраїнську позицію, почали погрожувати, що «здадуть» нас бойовикам. Склалося так, що в останній день лютого родина вимушена була виїхали з рідного міста. Покинувши будинок, який ми будували своїми силами понад 20 років. Там наша з братом праця, ще малих: я з 11 років допомагав татові в будівельних роботах. Залишили й квартиру, усе, що було необхідне, придбанню чого раділи…

Волонтери, які привозили на фронт допомогу захисникам, дізнавшися про ситуацію, допомогли переїхати до Полтави, де ми і залишились.

Самомотивація – ключ до виживання

Пригадав, що у квітні 2013-го року писав статтю про розвиток IT-галузі в Донецькій області. Автори цього проекту ставили питання: чи може шахтар або металург стати програмістом? Адже шахти й заводи масово закривалися. Спеціалісти IT переконували: все можливо. Наводили приклади Харкова, де на той час нараховувалися вже 10 великих компаній-розробників програмного забезпечення.

Ця прес-конференція справила на мене сильне враження. Робота в цій сфері дуже допомогла би родині безхатченків. Та коли житло, майно залишилисяі в окупації, і стан твій, біженця, м’яко кажучи, далекий від фізичних і матеріальних можливостей опановувати престижну справу, і навіть від того, щоб щоденно працювати за якоюсь зі своїх професій… Коли дозволяв стан, вивчав щось сам. В квітні 2015 року мене запросили на стажування до Львова. Це було наче подарунок долі: місто, яке я мріяв побачити і фах, яким бажав оволодіти!

Три місяці я стажувався в компанії SoftServe у Львові. Але брак знань не дозволив мені повоноцінно розібратися із завданнями, які ми виконували. В липні 2015-го я повернувся до Полтави без жодних перспектив. Занепокоєння з цього приводу посилювали внутрішній біль втрати рідного дому. Протягом кількох років нас – мене і моїх рідних – супроводжував важкий емоційний, моральний, фізичний стан. Заробляли на життя, де доведеться: вантажниками, ремонтом, різноманітною важкою некваліфікованою працею, я інколи допомагав студентам виконувати завдання.

В листопаді 2015-го дізнався про програму ООН для переселенців із навчання в місцевій IT-компанії Beetroot. Програма була безкоштовною для внутрішньо переміщених осіб (хто нас переміщував? Ми вимушені були втекти!). Пропонували за три місяці навчити робити сайти. Спочатку апліканти мали вивчити, як робити верстку. В другій частині – як робити сайти на популярній платформі Wordpress.

Мене прийняли на цю програму. Старався, але після закінчення достатніх знань, щоб одразу почати працювати, в мене не було. Це пригнічувало ще більше, навіть призвело до панічних нападів, які проявлялись у запамороченні на декілька секунд і у невгамовній тривозі. За кілька місяців я став проходити самостійно той матеріал, що нам давали на навчанні в Beetroot, вже намагався ретельніше його вивчати. В результаті в 2017-му році я пробився у фінал всекраїнського чемпіонату розробників DevChallenge 11. Цей успіх допоміг мені знову повірити у свої сили.

Я ще з більшим завзяттям намагався отримати роботу в IT-компанії. Надсилав свої резюме, робив тестові завдання. Проте пропозиції так і не надходили. І це посилювало напади паніки і тривоги. Доводилося шукати додаткові підробітки для підтримки родини в ці важкі часи.

Я не залишав свого навчання з розробки сайтів. Шукав макети і просто іх робив, щоб набувати практичних навичок. У 2020 році мій друг, і+з яким ми разом навчалися в Beetroot і який уже почав активно працювати розробником сайтів, погодився бути моїм тренером і допомогати. Під час цих занять мої навички покращилися, зараз я вже більш спокійно і впевнено дивлюся в майбутнє і вірю, що в мене все вийде!

Розумію, що багато переселенців переживали й переживають ще важчі випробування. Більшість із них не здавалися, не здаються – борються за своє виживання. Серед них – мої друзі з Горлівки, Донецька. Це саме те, що допомогає не занепасти духом і продовжувати рух вперед! Хтось із друзів уже влаштувався на новому місці і новій роботі, а хтось, як мій однокласник Коля, перебуває без відпочинку, без навіть скромних, коротеньких свят, відповідально й наполегливо береться за будь-яку роботу й підробіток заради того, щоб вижити самому і прогодувати родину. Така вона доля втікачів від війни, яких в Україні незрозуміло чому називають тимчасово переміщеними особами.

Павло Бардар

8763 cr