Як родинне виробництво кераміки зі Словʼянська зберігає унікальний промисел попри війну

15.06.2026 ●12:55

Слов’янськ вже багато десятиліть зберігає статус головного керамічного осередку країни, де кожне підприємство створює свій унікальний продукт. Серед місцевих виробників особливе місце посідає родинна справа ФОП “Старовойтова”, яка розпочала свій шлях у 1992 році. За понад тридцять років діяльності це підприємство пройшло шлях від невеликого цеху до масштабного виробництва, вистояло під час криз і бойових дій у 2014 році, а після 2022 року зіштовхнулося з викликом повної зупинки та релокації. Попри вимушений переїзд частини потужностей та втрату більшості обсягів, серце бізнесу залишається вдома завдяки відданості майстрів та унікальним властивостям слов’янської червоної глини.

Донька власниці, яка з дитинства дотична до виробництва, розповіла журналістам “Слов’янських відомостей” історію становлення та роботу слов’янського підприємства в умовах війни.

Становлення, обсяги та робота на совість

Усе починалося на початку дев’яностих років з ініціативи засновниці бізнесу, якій доводилося самостійно возити перші вироби у великих клітчастих сумках і шукати клієнтів по всій країні. Асортимент майстерні змінювався відповідно до вимог ринку: у перші роки виготовляли популярні тоді кавові та чайні сервізи, згодом у моду увійшли скарбнички, але врешті-решт цех знайшов свою постійну нішу — функціональний кухонний посуд із червоної глини.

Згодом підприємство досягло значних промислових масштабів. Під єдиним брендом активно функціонували три великі цехи, де було створено потужний і дружній колектив — понад 100 офіційно працевлаштованих робітників. Виробничий процес був організований так, що керівники знали кожен етап зсередини і за потреби могли замінити будь-яку ланку.

“Я на виробництві з самого дитинства, тож знаю усі тонкощі роботи й можу у разі потреби замінити майстрів. За понад десять років моєї роботи пройшла всі етапи: від замивання сирих виробів та формування до завантаження печей, пакування й відвантаження. Тож коли вийшла заміж, ми з чоловіком відкрили власне підприємство, але діяльність у нас спільна”, — каже донька власниці.

Асортиментна лінійка налічувала понад півтори тисячі найменувань товарів для кухні: стопки, келихи, глечики, тарілки різних діаметрів (від маленьких піал до великих страв на 38 сантиметрів), форми для запікання та таджини. Продукція виготовлялася за різними технологіями — частина відливалася у форми, частина закручувалася на станках, а великі вироби майстри вибивали з глини повністю вручну.

Підприємство мало зареєстровану торгову марку та сертифікати якості, успішно проходячи всі комісії та перевірки. Головним досягненням був вихід на загальнонаціональний рівень — слов’янський кухонний посуд постачався великими гуртовими партіями та покривав більше половини гіпермаркетів мережі “Епіцентр” по всій Україні. Спеціально під технічні вимоги цього замовника була розроблена й ексклюзивна серія “Соняшники”.

Особливості сировини та секрети обробки

Увесь успіх та автентичність продукції ФОП “Старовойтова” базувалися на використанні місцевої червоної глини. Ця сировина має високу щільність, що забезпечує міцність готового кухонного приладдя. Окремим фірмовим напрямком підприємства став молочений посуд, який виготовляється за старовинною технологією із застосуванням звичайного кефіру.

Процес обробки складається з кількох послідовних етапів:

формування виробу із сирої глиняної маси та нанесення декору;
перший випал, після якого позиція стає утельною та набуває характерного рудого, теракотового кольору;
задування утельного горщика кефіром, який заповнює пори;
другий випал, під час якого кефір підгоряє у печі, надійно запечатує глиняні пори та значно знижує рівень водопоглинання виробу.

Цей процес є повністю природним, тому фінальний відтінок посуду щоразу виходить унікальним.

“Саме тому неможливо робити повністю ідентичні за кольором вироби, бо він залежить від того, скільки кефіру вбере глина, яка температура була в самому цеху та в якому саме кутку печі стояв глечик чи тарілка під час обпалювання”, — пояснює майстриня.

Війна та виклики релокації

Повномасштабна війна на самому початку повністю зупинила налагоджений виробничий процес. Підприємцям довелося рятувати майно та евакуювати зі складів 40 тонн готової продукції. Засновниця бізнесу згодом вивезла частину прес-форм та обладнання до Кам’янця-Подільського, щоб спробувати запустити додатковий майданчик в евакуації.

Саме там виробники зіштовхнулися з головною технологічною проблемою — відсутністю слов’янської червоної глини, знайти альтернативу якій в інших регіонах країни неможливо. Робота із західноукраїнською сировиною виявилася надзвичайно важкою через її інший хімічний склад, вищий вміст соди та іншу поведінку під час обпалювання. Навіть візуально готовий посуд втрачав свій фірмовий теплий колір і ставав сіруватим, ближчим до землянистого відтінку.

Майстриня порівнює цей складний досвід роботи з чужою сировиною із кулінарними змінами:

“Ти все життя печеш звичайний дріжджовий хліб, використовуючи пшеничне борошно. А потім тобі дають яке-небудь інше борошно, наприклад рисове, й кажуть: ‘Ось бери та випікай хліб’, мовляв це теж борошно. Випікати, звісно, можна, але з рисового борошна ніколи не вийде пшеничний хліб”, — пояснює вона.

Продовження діяльності вдома та віра в майбутнє

Неможливість повноцінно замінити рідну сировину стала головною причиною того, чому підприємство не закрилося остаточно, а повернулося до роботи у рідному місті. Наразі слов’янський цех працює приблизно в третину своєї колишньої сили. Повернутися до колишніх масштабів та забезпечити великі обсяги для національних торговельних мереж зараз фізично неможливо — даються взнаки дефіцит кадрів через виїзд спеціалістів, постійні проблеми з електропостачанням та суттєве подорожчання сировини.

Замість великого стоособового колективу на виробництві зараз працює всього шість людей. Проте сама робота продовжується завдяки тому, що у селищі Семенівка біля Слов’янська функціонує місцеве підприємство, де досі видобувають кар’єрну глину, очищують її та проганяють через вакуумпреси для отримання безпечної харчової маси, з якої можна виготовляти посуд.

Підприємство суттєво скоротило асортимент, залишивши в роботі лише найпопулярніші позиції кухонного посуду, які гарантовано мають стабільний попит в оптовиків та рестораторів. Головна мотивація команди — величезне бажання залишатися вдома, працювати на рідній землі та підтримувати статус Слов’янська як живого керамічного серця України. Попри всі труднощі, родина планує розвивати справу далі та шукати нові шляхи для збереження свого унікального промислу.