Черги, тривоги та оренда за 20 тисяч: як родина зі Слов’янська виїжджала через Лозову до Дніпра
Родина Олени виїхала зі Слов’янська до Дніпра самостійно. Дорогою вони заїхали до Лозової — у транзитний центр, куди прибувають люди з прифронтових громад. Тут потрібно зареєструватися, отримати талон і пройти до організацій, які надають різні види допомоги. Але сама процедура може зайняти час: реєстрація починається лише зранку, під час повітряної тривоги робота зупиняється, а на фінансову допомогу того дня люди чекали довше, ніж планували.
Раніше “Слов’янські відомості” розповідали, як родина готувалася до виїзду зі Слов’янська та проводила останній день у місті. Тепер Олена розповіла, що відбувалося вже дорогою до Дніпра та після приїзду.
“Якщо ми приїдемо ввечері, чи буде хтось на місці?”
Перед виїздом Олена зв’язалася зі Слов’янською МВА. Їй потрібно було записатися та зрозуміти, як діяти після приїзду до Лозової.
“Я подзвонила на гарячу лінію МВА, сказала, якого числа ми виїжджаємо, стільки нас і що їдемо в Дніпро. Вони всі дані записали. Я ще питала, якщо ми приїдемо ввечері, чи буде хтось на місці, бо не знала, як там усе працює. Як мені пояснили, там завжди хтось є, і ввечері людей приймуть. Але основна реєстрація в транзитному центрі починається з 9:00. Там представник КГЦ реєструє, дає талончик і ти вже йдеш по різних організаціях. У центрі є і харчування, і негуманітарна допомога, і фінансова допомога. Юристи є, психологи є. Є організації, які безкоштовні квитки на потяг або автобус дають, щоб люди могли їхати далі”, — розповідає Олена.
Транзитний центр для евакуйованих — це не лише місце, де фіксують факт приїзду чи надають різні види допомоги. Тут можна вирішити питання з подальшою дорогою й переночувати за потреби, отримати медичну допомогу та підтримку. Водночас для тих, хто має їхати далі, важливим є час відправлення потяга чи автобуса й саме з цим можуть виникнути проблеми.
Люди чекали на гроші, але потяги не чекають людей
Фінансову допомогу того дня мали почати оформлювати приблизно з 10:00. Але організація приїхала пізніше — близько 11:30. Олена навіть телефонувала до Координаційного гуманітарного центру за номером 203. Каже, саме там можна дізнатися, які організації того дня працюють і хто займається конкретним видом допомоги.
“Для людини, яка просто чекає в центрі, півтори години можуть здатися не критичними. Але серед тих, хто стояв у черзі, були люди з квитками на потяги. Вони не знали, чи встигнуть отримати гроші до відправлення. Там якраз сиділи кілька жіночок вже у віці, які чекали цю фінансову допомогу й дуже хотіли встигнути отримати кошти. Одна каже: “Я не встигну, в мене потяг”. А ніхто не може нічим допомогти. Ну, немає організації, не реєструє вона ще. Все”, — згадує Олена.
Роботу центру того дня переривала і повітряна тривога. Коли лунав сигнал, люди та працівники спускалися в укриття й реєстрація на цей час зупинялася. В укритті родина провела близько півтори години. Для людей, які нікуди не поспішали, це означало ще одне очікування. Для тих, хто мав квитки, — ризик запізнитися.
“Повітряна тривога — вони всі спускають в сховище, ніхто нікого не реєструє. Тобто оцей мінус — раз. Мінус того, що треба записуватися, черга іде повільно, реєстрація тільки з дев’ятої, а по факту — близько дванадцятої”, — каже Олена.
У самому центрі вона бачила, як люди отримували та несли їжу: “Там порції гарні, було м’ясо, все там було. Просто я не замовляла”. У приміщенні є столова, вода, окремі туалети для чоловіків та жінок. Працюють юристи й психологи. Для тих, хто залишається на певний час через розклад транспорту, це можливість перечекати та отримати необхідне.
Евакуйованим також видають речі. Олена отримала зелений рюкзак для дорослого. Каже, всередині були парасолька, павербанк, дощовик, ліхтарик, сумка з фольгованим покриттям та контейнери для їжі.
Для дітей видавали окремі рюкзаки Червоного Хреста. У них вона запам’ятала зубні щітки, пасту, пляшки для води, альбоми для малювання та павербанки. За словами жінки, інші організації також видавали допомогу, зокрема продуктові набори, гігієну тощо. Але вона не ходила отримувати.
75 тисяч на переїзд та оренду
До Дніпра Олена з родиною приїхала 1 вересня. Там почалася вже інша частина евакуації — та, яку потрібно оплачувати самостійно. Родина орендувала квартиру за 20 тисяч гривень на місяць. Одразу довелося внести перший місяць, гарантійну суму та заплатити рієлтору. На перевезення речей пішло ще близько 15 тисяч гривень і лише тому, що допомагав знайомий, бо інакше обійшлося ще дорожче.
Зі Слов’янська вони їхали двома автомобілями. Вантажівка могла взяти лише двох пасажирів, тому дітей везли окремою машиною. Меблі не перевозили. Вдома у Слов’янську залишилися холодильник, пральна машина, генератори, інструменти, газонокосарки, бензопили та інші речі…
Олена каже, що знає людей зі Слов’янська, зокрема й родини з дітьми, які теж думали про переїзд до Дніпра, але не можуть дозволити собі таку оренду. Для них самостійна евакуація залишається фінансово недоступною.
Першого ж дня в новому місті родині довелося вирішувати найзвичайніші побутові питання. Діти приїхали 1 вересня без шкільного приладдя. Купити зошити одразу не вдалося через повітряну тривогу, а потім власник квартири сам запропонував придбати їх, коли проїжджав повз магазин.
Перші дні у Дніпрі та мрія про повернення додому
Перші дві ночі і вона, і діти (7 та 12 років) спали неспокійно — прокидалися і питали, що відбувається. Згодом почали виходити на вулицю, знайомитися з іншими дітьми. Поки що вони навчаються дистанційно у своїй школі. Олена хоче дати їм час звикнути до нового міста, а вже потім вирішувати, чи переводити їх до іншої школи.
Сама вона повернулася до роботи. Але після оплати квартири родина рахує витрати значно уважніше.
“Окрім продуктів харчування, найосновніших, ти нічого собі не купиш. Не то, що там якась кава там чи ще щось. Якісь речі також ні, відпочинок якийсь — ні. Бо це треба ж мати які зарплати, щоб це отримати”, — говорить Олена.
Родина — Олена, двоє дітей та дідусь — вже облаштовується у Дніпрі. Діти поступово звикають, Олена працює, речі розпаковані. Але на питання про те, як почуває себе через тиждень, каже: “Я хочу у Слов’янськ”.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!
