Історія 100-річної жительки Тетянівка, яка «пережила дві війни та дві голодовки»

Марія Пилипівна Доля пережила Другу світову та Голодомор. Сьогодні живе у майже зруйнованому вже під час російсько-української війни прифронтовому селі Тетянівка, що під Святогірськом на Донеччині. Її хата – одна з небагатьох, що хоч якось вціліла під час щільних тогорічних обстрілів з боку росіян.

14 жовтня цього року, на Покрову, жінці виповниться 100 років. А вона досі саджає город, збирає врожай та сповнена оптимізму.

Марія Доля народилась у 1923 році у селі Пришиб, але більшу частину життя прожила у Тетянівці. Під час розмови каже, що до неї періодично приїжджали журналісти та щоразу відзначали її добру пам’ять, бо «можу розповісти про дві війни та дві голодовки».

«Чому в Україні був Голодомор? Така хліборобна країна, аж раптом Голодомор. Як таке могло статися? А все дуже просто – це було зроблено штучно. Я ж все пам’ятаю. Мені тоді було лише 10 років, а я лазила по деревах, збирала бруньки, листочки та їла, щоб вижити. От як було. А чому? Бо це було штучна голоднеча. Така у нас була влада. У селян забирала продукти та вивозила. Навіть… Раніше ж часто солили у бочках огірки, помідори, капусту, так і це все вигрібали й вивозили. Тож коли кажуть, що не було Голодомору – це брехня. Я прожила дві голодовки та дві війни, бачила все».

Під час «гітлерівської війни», як її називає Марія Пилипівна, німці окупували село та після спалили до тла. Сама ж вона весь час працювала.

«У 1944 році працювала у шпиталі. Тоді сюди перевели. От де Лавра у нас зараз, то тут був шпиталь. На цьому шпиталі моя війна закінчилась. Гітлерівська війна. Чотири з половиною роки невідривно працювала. І в окопах була, і цеглу носила на Билбасівку носилками. Мені тоді було 18 років, була молода. А молодих тоді забирали і в Німеччину, і тут змушували пахати. Все, що тільки можна було робити – все робили».

У 1946-му році Марія Доля вийшла заміж і переїхала до Тетянівки, що під Святогірськом. Проте вже за десять років стала вдовою. Заміж більше так і не вийшла, сама виростила сина й доньку, працювала санітаркою.

Коли почалася російсько-українська війна навіть не подумала кудись бігти. І коли вже під час повномасштабного наступу по Тетянівці щільно били російські снаряди – залишилась.

«Нікуди я не пішла. Прожила весь час під цими обстрілами. Ви ж розумієте, я вже стара. Як мені жити десь у казармі (так вона назвала гуртожитки – ред.) чи ще десь? Як? Вирішила, що буду вдома, навіть якщо у підвалі. Але у підвал не спускалась жодного разу, весь час була у хаті. Тільки Богу молилась: «Дай мені здоров’я, щастя, щоб я завжди була спокійна, врятуй мене від нападу ворогів та від усяких бід». Може саме молитва й допомагала, бо я завжди з молитвою, щойно страх підходить до мене. Так і прожила. А одного разу як рвонуло поряд, так я думала, що кут будинку знесло, відірвало. Я тоді вийшла з хати, подивилась, а там тільки вікна вирвало. Купа скла, а цегла ціла. І зараз у мене жодної тріщинки немає – хата як хата. Старенька, але ціла. Живу я дуже скромно, але не жаліюсь. Мені всього вистачає».

Будинок Марії Пилипівни дійсно залишився одним з небагатьох, що вціліли у селі під час щоденних обстрілів з боку окупантів минулого року. Хіба що вікон немає.

«Мені наші солдати, які були у нас в селі, захищали, оббили вікна плівкою. Поряд зі мною жив командир зі своїми хлопцями. То після чергового обстрілу прийшли самі. А я їх радо зустрічаю, бажаю сил, здоров’я, добробуту, щоб їм легше було служити. Командир дивиться на мене і каже: «Одне хороше слово дорожче золота». То вони мені самі вікна оббили, обклеїли, і зараз мені добре. Нічого не капає, вітру немає. Може все добре і взимку буде».

Марія Доля, як раніше так і зараз, продовжує жити сама і розраховує на власні сили. Сама готує їсти, садить город, збирає врожай.

«Цього року у мене дуже гарна морква вродила. От як сухо стане, то піду викопувати. Сама. Донька у мене живе в Святогірську, не може часто приїжджати. Дві онучки з двома правнуками евакуювались та живуть зараз у Вінницькій області…. Дуже сумую за ними. У мене взагалі велика родина, я всіх виховувала, допомагала, не сиділа».

Щодо допомоги, то говорить більше про місцеву жительку Катерину Золотарьову, яка живе на тій самій вулиці й приносить їй питну воду, свіжий хліб раз на тиждень, гуманітарні пакунки.

«Катя у мене перша помічниця. Вона завжди поруч. Все мені приносить, допомагає за потреби. Я щиро їй вдячна і постійно бажаю здоров’я та довголіття, щоб вона жила стільки, як я. Такі добрі люди обов’язково повинні жити гарно і довго. Хай негідники вмирають рано, а хороші – хай живуть».

100-річна жіночка подбала вже й про зиму, бо звикла самостійно вирішувати проблеми й не дуже сподіватися на допомогу.

«Минулого року нам привезла дрова місцева влада. А зараз досі щось там відбувається і їх немає, хоча заявку подавала. Але ж зима скоро і хтозна, як там буде. Тож я вже купила сама собі машину дров, мені привезли. Віддала 6400 гривень. А ще тисячу за те, щоб покололи. А вже топити пічку, звісно, буду сама».

Марія Пилипівна каже, що запорукою здоров’я є фізична робота і молитва.

«Лягаю з півнями і встаю з півнями. Сидіти та лежати – це шлях в нікуди. Потрібно постійно рухатися. У 80 років у мене було стадо кіз, поросята, гуси. І за цим всім доглядала сама. Сусід навіть казав: «баба Маня постійно в русі». Це правда. Фізична активність дуже потрібна. От так і жила. Працювала та молилася. На Покрову буде 100 років, і я думаю ще пожити».

Наприкінці розмови бажає всім жити якомога довше.

«Живіть всі стільки, як я. Хай там як, як би не було складно, що б там не відбувалось, але живіть. Не думайте про смерть. Я за все життя жодного разу не сказала «та хоч би мені вмерти», ніколи навіть думки такої не було. Вірте в добро. Працюйте. Згадуйте Бога. І живіть».

Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі