Остання фортеця вуглепрому на Донеччині. Чому люди залишаються працювати попри небезпеку

Зараз для шахти настали важкі часи. Лінія фронту неминуче наближається, більшість людей виїхала з міста, отже значно зменшилась і кількість працівників. Деякі шахтарі переїхали у населенні пункти Дніпропетровщини – такі як Межова, Тернівка, Петропавлівка, Павлоград та села на кордоні Донецької області. Звідти добираються на роботу по кілька годин в одну сторону. Але багато хто залишився у Покровську, який по декілька разів на добу потерпає від обстрілів.

Мешканці часто живуть без світла, води та газу. Бо комунальні комунікації періодично страждають від ушкоджень. Комендантська година триває більшу частину доби. Всі державні установи виїхали з Покровська. Не працюють мережеві супермаркети, банки, логістичні служби. Медзаклади, заклади освіти та соціальні служби також виїхали.

Але шахта продовжує «давати країні вугілля», а разом з нею працюють ті відчайдухи, які ще залишаються тут до останнього. Що тримає шахтарів у потенційно небезпечному регіоні, читаєте в нашому матеріалі.

Залишаюсь, бо нас ніде не чекають

Ігор Баєв переїхав до Покровська на початку 2000-х з депресивного Тореза. Це місто зараз знаходиться під контролем так званої «ДНР». Нове життя родина пов’язала з шахтоуправлінням «Покровське». Ігор спочатку працював робочим очисного вибою, добував вугілля під землею. Професія важка, але за неї добре платили.

Коли вийшов на пенсію, перейшов на поверхню, до цеху РЗО-1. Дільниця займається ремонтом забойного обладнання. Тут Ігор опанував нову професію – слюсаря-збірника. Він спеціалізується на ремонті машин, які використовується у проходженні виробок і  видобутку вугілля. До активізації бойових дій в регіоні ремонтом цих машин займались три спеціалісти. Зараз Ігор Баєв робить це один.

У мирні часи на ремонт однієї такої машини уходило близько двох тижнів. Перед тим, як ставати до справи, машину потрібно розібрати на вузли, очистити від іржі та вугільного пилу, добре промити всі деталі, і, в ході ревізії, виявити зношені. Щоб оглянути гідравлічну систему, необхідно злити відпрацьовану олію, а це 400 літрів. Потім гасом знежирюється поверхня бака, забирається все сміття. Далі крок за кроком оглядаються та замінюються зношені деталі у всіх вузлах.

«В цеху нас залишилось десь вісім людей, це разом з керівництвом. Деякі хворіють, інші взяли відпустку на евакуацію. Я з жінкою поки що живу у Покровську, бо фактично нікуди їхати. Нас ніхто не чекає на новому місті. А тут є робота та житло. Сини, звісно, закликають виїжджати, але ми поки що сидимо на місці», – каже шахтар.

Родина Баєвих одна з тих, хто залишається жити та працювати у регіоні поки це буде можливо. Вони не належать до категорії «ждунів», обидва сини служать у лавах ЗСУ. Проте чоловік замислюється, що треба щось робити. Ситуація у Покровську з кожним днем погіршується. Навіть шахтоуправлінню вже дістається. У вересні підприємство зазнало ракетних обстрілів. Загинули дві людини, ще двоє отримали тяжкі поранення.

«Це сталось пізно ввечері, я вже був вдома. Наступного ранку треба було їхати на зміну. Те, що я побачив на шахті, дуже засмутило. Всюди руйнування, вікон у кількох цехах немає. Немає деяких приміщень. Люди розгублені та налякані. Але що зробиш, стали прибирати наслідки, виносити сміття, закривати вікна фанерою. Наступного дня був ще один обстріл, я знаходився у приміщенні цеху. Дуже гучно шарахнуло два рази поспіль. Ми пішли в укриття, сиділи там понад дві години, а потім поїхали додому», – розповідає Ігор.

Попри обставини, шахта намагається пристосуватись до екстремальних умов. Це дуже складно при тотальній нестачі кадрів. Організували маршрути для підвозу працівників з Дніпропетровської області, які туди переїхали. Скільки так протримається шахтоуправління, ніхто не знає. Ігор каже, що звик до обстрілів. Але поріг людської витривалості є у кожної людини.

Хотіла залишитись працювати, але ледь не вбив дрон

Цього року Людмила Бабенко закінчила Донецький національно-технічний університет. На початку квітня їй виконалось 23 роки, а вже наступного дня дівчина написала заяву на роботу в шахтоуправлінні «Покровське». Сюди вона їздила на виробничу практику п’ять років поспіль.

«Мене взяли працювати оператором автоматичного газового захисту. У мої обов'язки входило спостереження за показаннями датчиків газу, провітрювання виробок, запис всіх, хто працює на майданчику, за яким маршрутом вони ходять і з яких номерів дзвонять, щоб знайти людей та усунути аварії або ще щось в разі виникнення будь-яких питань», – розповідає Людмила.

Робочі будні йшли своєю чередою, аж поки ворог не наблизився до Гродівки - рідного селища Людмили.

«На початку липня я поверталась додому з роботи та мене ледь не вбило дроном. Я ніколи в житті так швидко не бігала. Дрон летів над моєю головою і сто відсотків не був порожній. Тому що поки я бігла стався вибух. Тоді загинув місцевий чоловік. А мене врятували від уламків густі кущі та ялинки. Десятого липня останній раз я працювала у нічну зміну, а одинадцятого написала заяву на евакуацію. Через два місяці звільнилась», – пригадує жахливі моменти Людмила.

Вона не хотіла звільнятись та їхати з Гродівки, але вісімнадцятого липня почався перший активний обстріл селища. Загинуло три жінки, а будинок Людмили було зруйновано. Її батьки з молодшою сестрою чудом вижили. Сама дівчина виїхала до Краматорська напередодні. Дрони не давали спокою ані вдень, ані вночі, тому довелось приймати важке рішення та їхати у більш безпечне місце.

«На роботі гадали, що я перебільшую, що це такий невдалий жарт. Що я взяла відпустку, щоб поїхати на відпочинок, а не в евакуацію. Хоча вже тоді біля Гродівки працювала артилерія. Я не могла спокійно спати вночі, почались проблеми зі здоров’ям. Зараз поки що без роботи. Хочеться поїхати до Кривого Рогу, щоб влаштуватись на шахту, яка працює в структурі нашої вугільної компанії. Але мене лякає, що і там фронт не дуже далеко. Знову буде небезпечно, до міста часто прилітає», – розповідає Людмила.

…

Попри війну та наближення лінії фронту з початку року шахта видала близько 3,5 мільйонів тон рядового вугілля. Порівнювати ці показники з роботою попередніх років неможливо, адже підприємство у напівзруйнованому регіоні працює при обмеженому електропостачанні. Люди кожного дня ризикують своїм життям.

Ворог підійшов до міста на відстань ближче, ніж 7 кілометрів. Втрата шахтоуправління буде мати негативні наслідки для всієї країни. Адже коксівне вугілля йде на металургію, яка виробляє оборонну продукцію. Якщо РФ захопить шахтоуправління «Покровське», українські металурги можуть опинитися перед потребою імпорту вугілля.