Родина переселенців з Бахмута: «У Слов’янську ми приходимо не просити, а допомагати»
Тетяна Миколаївна Бурикіна та Ерьомко Микола Іванович – переселенці з Бахмута. Прихисток родина пенсіонерів знайшла у Слов’янську, при цьому живуть у режимі: «чим ми можемо бути корисними» замість «нам потрібна допомога».
До початку повномасштабної війни родина жила у Бахмуті. Обидва працювали у БКЗК «Бахмутський міський народний Дім», вона – костюмеркою, він – керівником студії образотворчого мистецтва. Тетяна Миколаївна готувала костюми для різних вистав та заходів, а Микола Іванович навчав дітей професійного малювання.
«Коли почалася вже повномасштабна війна, родини з маленькими дітками евакуювалися з міста. Багато людей поїхало. Останнім часом у нас залишалось тільки 4 працівники. Якраз у той час привозили хліб в наш заклад спочатку з Полтави, потім з Харкова, і ми роздавали його місцевим жителям. Останній хліб видали 16 лютого 2023 року, а 18 поїхали, бо тоді вже почалися дуже сильні обстріли».
Вже тоді жити у Бахмуті було складно,, навіть якщо не враховувати постійні обстріли, бо не було світла, газу, води… Періодично з’являлись думки про те, щоб виїхати, але на місці тримала волонтерська діяльність та 88-річна матуся, яка жила в Оріхово-Василівці та відмовлялась евакуюватися. На щастя, дуже добре допомагали волонтери – привозили дрова, буржуйки, палети – це рятувало. Оскільки жили в приватному будинку, то змогли встановити на кухні буржуйку.
Виїхали тільки після того, як поряд з будинком мами прилетів снаряд.
«Матусине селище обстріляли, й вона погодилася евакуюватися. У нас тоді якраз і хліб перестали завозити, бо неможливо було проїхати. Біля «народного будинку» працював один з пунктів незламності, куди часто приїздили волонтери, і ми до них звернулись з проханням про евакуацію. До речі, нас вивозила машина Слов’янської військової адміністрації. Спочатку забрали нас, а через день – маму».
У Слов’янську їх привезли до міської лікарні. Потім родина знайшла в оренду житло і стала жити в місті. Далі їхати не схотіли та й не могли, оскільки у старенької матусі був шоковий стан, з’явились проблеми з серцем, тиском, хоча до війни працювала на городі й сама обробляла землю. Тож вирішили залишитись. Проте просто сидіти не могли. Попри те, що так і продовжують працювати у БКЗК «Бахмутський міський народний дім» в режимі онлайн, вирішили знайти себе у місті, де знайшли прихисток.
«Спочатку, звісно, був шок. До того ж куди не звертались – стіна. Нічого взагалі не знаходилось. А ми звикли, що треба кудись іти, працювати, щось робити. Поки у квітні випадково, як ВПО, не потрапили в соціальну їдальню, яку відкрила ГО «Єдність чеснот». Там запропонували свої послуги, як волонтери, але спочатку нам сказали, що потреби немає. А після того, як одна з працівниць поїхала – взяли нас. З того часу і досі працюємо – готуємо обіди та роздаємо людям».
За цей час також кілька разів допомагали видавати гуманітарну допомогу від ГО «Єдність чеснот, яку передавала чеської організація «Людина в біді».
Але і цього родині пенсіонерів було мало, на цьому не зупинились. Одного разу прийшли до церкви «Преображення Господнє», щоб послухати проповідь, а пастир тоді сказав слова: «Стукайте і вам відкриють».
«Коли служба закінчилась і пастир проходив повз нас, ми звернулись до нього: «Ми з Бахмута. Ми стукаємо. Ми хочемо вам допомагати». Тоді він подивився на нас і направив до керівника недільної школи, там якраз був християнський табір для дітей. Нас запросили на пробне заняття, після чого чоловік почав викладати професійні уроки малювання, а я йому допомагала. Нам дуже подобалось працювати з дітьми. Наприклад, до Дня Незалежності провели дуже великий святковий захід. Дуже яскраво, красиво. Діти малювали, а потім чоловік провів таку акцію «Розмалюй Україну в мирні кольори». Дівчата, малювали голубів, калину… А три дівчинки запитали, чи можна заспівати. Так всі діти малювали голубів, а ці дівчата розмальовували плакат та співали «Ой, у лузі червона калина». Потім інші приєднались до співу. Це було так щемливо, що не можна передати словами».
Наразі цей табір не працює. Але знайшовся інший варіант.
«Ми вже провели одне заняття у БФ «Слов’янська Мрія». Всім дуже сподобалося, діти задоволені, дорослі. До того ж це не одноразовий якийсь захід, і не просто вироби з тих чи інших матеріалів. Це професійне навчання. Але поки що тільки починаємо».
8 квітня прямим влучанням окупанти знищили будинок родини. Тобто жодної нерухомості чи якогось майна – немає.
«Ми не змогли вивезти нічого. Багато речей не візьмеш у волонтерську машину. Тож всі картини знищені, мольберт, фарби… Все. Художник залишився зовсім без нічого. Ми подумали, подумали… Треба ж щось робити. Тоді Микола Іванович почав малювати графіку простим олівцем. Він створив серію картин, яка має назву «Бахмут – Слов’янськ». Це начерки графіки. Тож коли буде інший час, буде можливість, тоді ці картини вже будуть намальовані фарбами. Картини ми віднесли в БФ «Слов’янська Мрія», і вони провели виставки. Там і Соборна площа, яка нам дуже подобається, і церква, і вулиця Василівська, і годинник ваш чудовий, і старовинний будинок культури, який зачинений. Також там є «Бахмутський міський народний Дім», де ми працювали, дві церкви. Так і вийшла серія».
На запитання звідки беруться на все це сили, відповідають: «Не дочекаються».
«Ми пенсіонери, у нас є старенька мама, яка наче немовля, яке постійно потребує уваги. Нам не можна розслаблятися. Та й скільки там того життя залишилось? Ну не можуть вороги у нас забрати те, що ми маємо та можемо робити. Забрали будинок, вигнали з рідного міста, звільнили… від всього. Ми тепер вільні. Те, що вміємо, те й робимо».
Є також плани на майбутнє…
«Я ще хочу згодом робити щось додатково. Це вже на пенсії я стала костюмеркою, а так – інженер швейного виробництва. Можемо шити, в’язати… Тому коли приходимо, не кажемо: «Дайте нам». Ми говоримо: «Ми можемо вам допомогти, пропонуємо свої послуги». У прифронтовому місті дуже важко, особливо дітям – школи зачинені, гуртків немає. А дітям потрібно жити далі. Тож зупинятися не плануємо. І сумувати теж».
Культурно-інформативна акція в м. Слов’янськ «Незалежні назавжди» до Дня пам’яті захисників України.
