Людмила Адарічева: Діти Слов’янська – це ж мої діти, тому я завжди на зв’язку
Людмила Адарічева тридцять років присвятила лікарській справі. Була завідувачкою педіатричного відділення обласної дитячої лікарні в Слов’янську, невропатологом… Повномасштабна війна змусила покинути усе та переїхати до Луцька, куди раніше евакуювалася родина сина. На Волині прожили рік, а тепер всі разом живуть та працюють у Києві, але не забувають про рідне місто.
Понад місяць після початку повномасштабної війни вона з колегами працювала по кілька годин та надавали консультації онлайн. А коли поряд почалися активні бої, родина прийняла рішення про евакуацію. Пані Людмила каже, що вагань вже не було. Тим більш, що на той момент люди активно евакуювалися, дітей у місті ставало все менше, та отримати медичну допомогу вони могли, оскільки в місті залишились медики. Також був постійний зв’язок з керівництвом, головним лікарем…
Двічі ВПО Лілія Задорожна: «Якщо є бажання, то можна навчитися всьому»
Щодо того, чому обрала Волинь, каже, що їхали до дітей.
«Тоді у столиці вже був кошмар. Син, який у Києві працював кардіологом в інституті кардіології імені академіка М.Д. Стражеска разом із невісткою (психіатром) переїхали сюди раніше. Та в них вже був досвід переселенців, оскільки у 2014 році дітям довелося поїхати з Донецька».
За словами пані Людмили, на Волині їх зустріли дуже тепло.
«Тут чудові люди. Коли приїхали на початку квітня 2022 року, нам порекомендували чудову жінку – Оксану Андрухненко. У неї мініготель, і ми спочатку просто вирішили переночувати. Сказали, що лікарі. А вона не тільки майже дала прихисток нашій родині й допомогла з житлом, а ще й опікувалась нами. Щось постійно організовувала, підтримувала, розповідала про Волинь, влаштовувала екскурсії… Ми просто безмежно вдячні їй».
Водночас пані Людмила розуміла, що треба імплементуватись у місті, де знаходились. Звернулася у Луцький міський центр зайнятості. Там допомогли знайти роботу.
«Спочатку влаштувалась в один центр приватний, потім в другій. Лікую дітей від 3-5 днів до 18 років. Дуже переймаюся дітьми до року, тому що перинатальна патологія – це дуже важливо. І дуже прицільно я займаюся епілепсією. Звісно, що спочатку дітей було небагато, не так, як у Слов’янську, адже мене ніхто тут не знав. Але потім вже все якось налагодилось», — каже лікарка.
Так пройшов один рік. Два місяці тому пані Людмила разом із чоловіком переїхали до Києва.
Вперше за багато років Україна говорить в Венеції на Бієнале (фото, відео)
«Вирішили поїхати до дітей, щоб бути ближче. Син майже одразу повернувся після того, як евакуював родину. Він, як кардіолог, був дуже потрібний саме там. Потім, як росіян погнали, повернулися до Києва невістка з онуками. А ми з чоловіком залишалися у Луцьку. Проте вже два місяці живемо у столиці».
У Києві пані Людмила також знайшла роботу за фахом і працює. Але не забуває про Слов’янськ та своїх пацієнтів.
«Вони ж всі рідні. У них є мій номер телефону. Тож лікуємося дистанційно. Один-два дзвіночки на день точно маю. У мене в вайбері купа фотографій, відео дітей від їхніх батьків. Звертаються, з’ясовуємо, що сталося, підбираємо лікування. А як інакше? Це ж мої діти, ми з ними спілкуємося й хочеться допомагати».
Найбільша мрія – про перемогу та мир. А ще – про повернення у Слов’янськ.
«Там все наше життя. Коли Україна переможе, звісно, я швидко зберу речі та поїду додому. І буду працювати в рідній лікарні», — підсумувала Людмила Адарічева.
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
