Три роки повномасштабної війни: спогади про початок та думки сьогодення
24 лютого 2025 року — третя річниця початку повномасштабної війни, що розв’язала росія проти України. Цей день назавжди розділив життя українців на «до» та «після». Загарбницька війна, яку ворог розпочав проти нашої держави ще 11 років тому, вийшла з гібридного формату й перетворилась вже на повномасштабне вторгнення російських військ на територію нашої держави.
«Слов’янські відомості» звернулися до трьох жителів Слов’янська, аби розпитати про перші емоції у 2022 році, які залишилися у пам’яті та дізнатися про думки щодо сьогодення та майбутнього України й зокрема Слов’янської громади. Ми навмисно обрали трьох зовсім різних людей — активістку, військового та переселенку — аби побачити все їхніми очима.
24 лютого 2022 року: чи вірили у повномасштабну війну та якими були перші емоції
Жителька Слов’янська, виконавча директорка БФ «Слов’янська мрія» Євгенія Алфімова:
«Не очікували. Ми вже сподівалися, що пройшли цю карму у 2014 році. Я ж взагалі намагаюся позитивно дивитися на життя, тобто якщо це вже було, то щоб не повертатися знову. Емоції у перший день? Ну страху чи паніки не було, бо ми вже проходили це. Тому одразу почала думати, кому та чим можна допомогти, що робити, чим ми (фонд — ред.) можемо бути корисними. Тоді ж одразу почали проводити психоемоційні практики, зустрічі в офісі для всіх, хто потребував моральної підтримки. Потім пекли пиріжки для військових, збирали речі, роздавали гуманітарну допомогу… Багато чого робили, але не сиділи».
Мешканець Слов’янська, військовослужбовець Андрій:
«Я знав, що буде щось, але не було розуміння, як саме, звідки та в яких масштабах. Був упевнений, що росія не заспокоїться й рано чи пізно вибухне. Тому ще за рік до повномасштабної війни підписав контракт та пішов служити. А 24 лютого все просто стало на свої місця».
Переселенка Ірина, яка з 2014 року жила у Слов’янську:
«Мене розбудив 13-річний син і сказав, що почалася війна, я не чула. Спочатку не повірила та сказала, що це хтось петарди кидає й сказала йому йти спати далі. Але він почав з телефону читати, де саме прозвучали вибухи. Чи було страшно? Однозначно ні. Був якийсь дивний спокій та думка про те, що ми все одно не могли цього уникнути. Більш того, з’явився якийсь дивний оптимізм, якась надія, бо я була впевнена, що Захід швидко відреагує, закриє небо, втрутиться нарешті. І що ми навіть повернемо свої території, які окуповані з 14 року. Цього не сталося, а я заради сина знову зібрала речі й ми поїхали у більш безпечний регіон на західній частині України наприкінці березня», — каже двічі переселенка Ірина.
Які думки та сподівання зараз, через три роки після початку великої війни
Євгенія Алфімова вірить, що Україна впорається й треба вже зараз думати про майбутнє та консолідацію суспільства.
«Я вірю в краще. Несу свій «ліхтарик і підсвічую шлях на те, що все буде добре, що війна закінчиться, буде мир на нашій землі, все буде відновлюватися. Думаю про майбутнє у плані відновлення, зокрема як це буде, хто буде готовий долучитися, чи всі дивляться в одному напрямку у відновленні. Вже зараз хочеться дізнатися, як люди бачать відновлення нашої громади, адже багато чого зруйновано, занедбано. І це не тільки росія зробила, а й ми самі. Той самий Слов’янський курорт… Наразі у нас є природа, яка жива й може стати магнітом, але нам потрібно буде докласти зусиль».
Андрій упевнений, що впоратися з будь-якими викликами можуть Сили оборони, але потрібно мати не тільки озброєння у достатній кількості, а й вмотивованих людей та підтримку держави й суспільства.
«Ми можемо об’єднуватися у разі нагальної потреби та загрози. Так було у 14 році, так було у 2022 на самому початку війни. Зараз ви самі бачите, що відбувається. Зрозуміло, що всі втомилися, що всередині країни є багато питань, зокрема щодо витрат. Але якщо здамося, чи буде краще? Складні часи, правда. І ви бачите, що розраховувати краще на самих себе. Ви хочете бачити тут російську ганчірку на виконкомі? Тож робіть щось, щоб цього не було. Кожен на своєму місці».
Ірина вже не має особливої віри в те, що колись зможе повернутися додому, але упевнена, що Слов’янськ втримається і вона приїде саме сюди.
«Так, ми з сином зараз у безпеці, є можливість жити, сплачувати оренду, є робота. І місто чудове. Але я сумую за озерами, за лісом, за деякими людьми у Слов’янську. Мені хочеться всіх знову побачити, обійняти, пройтись до пам’ятника Шевченку з прапором, зустрітися на площі… Я вірю в те, що це буде. Вірю в Сили оборони й намагаюсь хоч трохи підтримувати. Коли це буде? Не знаю. З огляду на ті події, що відбуваються останнім часом у зовнішній політиці, час від часу опускаються руки. Але чи допоможе це? Ні. Та й оці всі переговори, до яких нас намагаються примусити, до добра не доведуть. Не знаю як і коли, але ми впораємось, вистоїмо і нами буде пишатися весь світ. Він вже пишається».
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
