Як підтримують людей у Святогірську, які не мають де або не можуть жити у квартирах без опалення
Понад 20 років у Святогірську на Донеччині працював обласний госпіталь для військових. Після 2014 тут отримували медичну та реабілітаційну допомогу ветерани АТО/ООС. На той момент було 5 окремих корпусів, в яких станом на 2018 рік зробили капітальний ремонт та оснастили всім необхідним обладнанням. У період з 2019 по 2021 рр. в рамках «Великого будівництва» збудували ще один корпус європейського зразка для відділення фізичної та реабілітаційної медицини.
Саме ця сучасна триповерхова будівля з басейном, новітнім медичним та реабілітаційним обладнанням, тренажерами та гімнастичним інвентарем найбільше постраждала під час обстрілів та тимчасової російської окупації у 2022 році.
«Тільки в цьому корпусі ми могли приймати одночасно 180 пацієнтів і мали у своєму розпорядженні абсолютно все, що може знадобитись для надання якісних діагностичних, медичних та реабілітаційних послуг. Обладнання, звісно, зникло під час російської окупації. Всі корпуси зазнали пошкоджень, але найбільш зруйнований саме новий, який навіть не встигли здати в експлуатацію», – розповіла представниця госпіталю Ольга Коротіна.
Для підтримки людей госпіталь перетворили на шелтер
Наразі у тих двох корпусах, де було найменше руйнувань, влаштували прихисток для мешканців Святогірської громади. У місті відсутнє централізоване теплопостачання, у багатоповерхівках немає води, тож жити в таких умовах під час холодів неможливо.
«Вперше ми відкрили шелтер у 20-х числах листопада минулого року, і він був прихистком для мешканців майже до літа. Цьогоріч ситуація з теплом та водою, на жаль, не змінилась, тому місцева влада прийняла рішення знову організувати для них тимчасове житло», – розповіла Ольга Коротіна.
Цієї зими у госпіталі постійно живуть 63 люди, переважно похилого віку.
Для них організовано все, щоб почуватися комфортно, безпечно і затишно. У двох- та тримісних палатах є ліжка, тумби, шафи, стільці, обігрівачі. Крім того, сучасні санвузли з душовою кабіною, унітазом та рукомийником. Щоправда, помитися можна тільки за допомогою відра та кошика, оскільки води в кранах немає. Однак у госпіталі вже є власна свердловина, тож можна набрати і принести технічної води, а питну – привозять благодійники.
Крім того, міжнародна організація World Central Kitchen надає людям гарячі обіди, а сніданки та вечерю вони можуть приготувати самостійно – для цього є одна на два корпуси кухня.
«Дуже скучили за домом, але поки що не можемо там жити»
Ольга, яка погодилась розповісти нам свою історію, – наймолодша серед всіх, хто знайшов тут прихисток. Живуть тут разом із двома синами та мамою після повернення в рідне місто з евакуації. Її родина залишила домівку вже після того, як росіяни обстріли Лавру у перших числах червня 2022 року. На Львівщину виїхали евакуаційним потягом зі Слов’янська, де їх зустріли волонтери та поселили у місці компактного проживання на кілька днів. Після цього потрібно було щось шукати. Одна з жінок, яка допомагала з евакуацією за кордон, запропонувала їм поїхати в Іспанію, й вони погодились. Але через кліматичні умови та тугу за домівкою вже через 1.5 місяця повернулись в Україну.
«Знову приїхали на західну частину України. Знайшли там житло, трохи облаштувались, вдихнули рідне повітря. Але я щодня переглядала новини зі Святогірська. Діти та мама сумували за домом, навіть не всі свої валізи розібрали. Тож врешті-решт зібрались та поїхали», – згадує вона.
Квартира Ольги знаходиться на першому поверсі п’ятиповерхівки. Поки було тепло – жили вдома, «вимивали все, провітрювали, розбирали». Ближче до холодів стало зрозуміло, що потрібно щось шукати, тож коли дізнались про шелтер у госпіталі – не роздумували.
«Тут у нас є все, щоб можна було нормально жити. Але майже щодня навідуємось додому. То прибрати щось треба, то відремонтувати, то просто посидіти. Довго знаходитись там, тим більш – ночувати, неможливо, бо дуже холодно і немає води. Тому вдячні за те, що можемо жити тут і бувати в рідних стінах. Навесні вже переїдемо у підготовлену квартиру», – додає Ольга.
Не забуває жінка й про дозвілля для дітей. Двоє синів 5 та 12 років регулярно відвідують соціальний центр, який запрацював наприкінці осені минулого року. Психологиня та соціальна працівниця організовують заняття так, щоб навіть така різниця у віці не відчувалась, щоб усім було цікаво та весело. Вечорами – допомога з навчанням старшому, адже воно проходить у дистанційному режимі, а ще – заняття з підготовки до школи молодшого сина.
«Один дім зруйнували, другий – пошкодили. Боюсь весни»
Тамарі Олексіївні – 82 роки. У госпіталі живе з осені та дуже переживає, що не буде потепління наприкінці травня, бо «були роки, коли в цей час у нас було холодно». Її будинок повністю зруйнований. Ще один – онучки – без електроенергії.
«Під час обстрілу дах був зруйнований, тож вода потрапляла всередину і проводка згоріла. Потрібно повністю її міняти, а у мене немає такої можливості. Покрівлю, правда, волонтери допомогли полагодити, за що я їм безмежно вдячна. А з іншим не знаю, як бути. У мене ж і опалення електричне», – каже Тамара Олексіївна.
Під час розмови просить говорити голосніше – після контузії стала дуже погано чути. За час війни та тимчасової окупації вона постійно перебувала в місті, бачила все на власні очі. А кулак окупанта відчула своєю щелепою.
«У той день було дуже гучно. Я була у дворі, коли побачила, як падає паркан і на мене їде танк. Тоді подумала, що це – все. Але він зупинився, не доїхавши до мене, а поряд з’явився якийсь чоловік у камуфляжі. Не знаю чому, але сказала: «Що ж ви не постукали? Я б відчинила», дивлячись на танк. А він просто розмахнувся і вдарив мене по обличчю. Зуби вибив. А коли впала на землю і намагалась закрити голову руками, кричав, щоб прибрала їх і чула, як «по нас стріляють». З того часу слух став дуже поганим», – згадує жінка.
На запитання про те, як вона себе почуває тут, у шелтері, каже, що дуже вдячна всім, хто зміг це організувати та підтримати її й таких, як вона.
«Мої ви хороші (звертається до нас), ви навіть уявити не можете, як тут гарно. У мене є все, що мені треба. І тепло, і вода… І завжди є, що поїсти, з ким поговорити. А головне – тут такий персонал, що не можу навіть передати. Ні, не перебільшую, не хочу казати того, чого немає – це правда. На всі прохання відгукуються, підтримують, вітаються. Кілька разів самі приносили гуманітарну допомогу, яку видавали десь місті, а я не могла туди дійти… Вони вже як родина. Були часи, коли я намагалась допомогти людям, була лікарем. А зараз, у мої 82 роки, люди допомагають мені. Може так і треба жити?», – додає Тамара Олексіївна.
На жаль, обласний військовий госпіталь працюватиме як шелтер до 31 травня. Вже влітку тут залишаться лише його представниця, головна медсестра та охорона.
Надія Зонтова
Підписуйтесь на наш Telegram канал, щоб знати найважливіші новини першими. Також Ви можете стежити за останніми подіями міста та регіону на нашій сторінці у Facebook.
